Постанова 28.10.2020, справа № 241/47/19, провадження № 61-5726св20, Кузнєцова В. О. (суддя-доповідач), https://reyestr.court.gov.ua/Review/92566601
У січні 2019 року Матір
звернулася до суду з позовом, в якому просила відібрати трьох малолітніх дітей
у їх батька, повернути дітей матері і визначити місце їх проживання разом із
нею. Позов мотивовано тим, що вона з відповідачем перебувала в шлюбі, від якого
з відповідачем мають трьох синів, з відповідачем проживають окремо, 14.12.2018 відповідач, скориставшись її
відсутністю, силоміць разом зі своїми родичами зайшов до її місця проживання,
подолавши опір її батьків, забрав трьох малолітніх дітей та на даний час переховує
дітей, постійно змінюючи місце проживання. Батько дітей подав зустрічний позов,
в якому просив визначити місцем проживання трьох його дітей разом з ним. Місцевий
суд рішенням від 12.11.2019, яке залишено без змін апеляційним судом (постанова
від 11.02.2020), встановивши наявність практично однакових належних
матеріально-побутових умов як у матері, так і у батька для проживання і
виховання малолітніх дітей, врахувавши висновок органу опіки та піклування, а
також бажання старших дітей проживати з батьком та їх прихильність до батька (в
суді старші сини пояснили, що бажають проживати саме із батьком, оскільки він
більш ретельно приділяє їм увагу, турбується, дбає про них, тоді як з матір`ю
постійно виникали конфлікти), позов матері та зустрічний позов батька задовольнив
частково, визначив місце проживання малолітнього ОСОБА_6 з матір`ю, а старших
двох синів з батьком. ВС залишив касаційну скаргу без задоволення, вказавши, що погоджується з
висновками судів попередніх інстанцій про визначення місця проживання наймолодшого
сина з матір`ю, оскільки він в силу свого малолітнього віку (три
роки) потребує тісного контакту з матір`ю, її піклування та турботи.
Короткі висновки:
Ø При вирішенні спору про місце проживання
дитини належить звертати особливу увагу на її вік та з`ясовувати, з ким із
батьків вона бажає проживати. Вирішуючи спори між батьками, які проживають
окремо, про те, з ким із них дитина залишається, суд, виходячи із рівності прав
та обов`язків батька й матері щодо своїх дітей, повинен ухвалити рішення, яке
відповідало б якнайкращим інтересам дитини. При цьому суд враховує, хто з
батьків виявляє більшу увагу до дітей і турботу про них, їхній вік і
прихильність до кожного з батьків, особисті якості батьків, можливість
створення належних умов для виховання, маючи на увазі, що перевага в
матеріально-побутовому стані одного з батьків сама по собі не є вирішальною
умовою для передачі йому дітей.
Ø
з
досягненням віку 10 років у дитини з`являється право не тільки бути вислуханою
і почутою, але й право брати активну участь у вирішенні своєї долі, зокрема, у
визначенні місця проживання.
Позиція Верховного Суду
Ø
Мотиви,
з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Ø
Відповідно
до положень ст.157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками
спільно. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати
участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із
батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто
проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо
таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.
Ø
Стаття
141 СК України визначає, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо
дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання
шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх
прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини.
Ø
Згідно
з положеннями ч.1, 2 ст.160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла
десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка
досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини.
Ø
Відповідно
до положень ч.1 ст.161 СК України, якщо мати та батько, які проживають окремо,
не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір
між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час
вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги
ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста
прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші
обставини, що мають істотне значення.
Ø
Згідно
зі ст.29 ЦК України місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до
чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з
них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи
закладу охорони здоров`я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце
проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами,
опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. У
разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти
визначається органом опіки та піклування або судом. Місцем проживання фізичної
особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків
(усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або
місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо, в якому
вона проживає.
Ø
Відповідно
до положень ч.1 ст.3, ч.1 ст.9 Конвенції про права дитини від 20.11.1989,
ратифікованої Верховною Радою України 27.02.1991, в усіх діях щодо дітей,
незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що
займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи
законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню
інтересів дитини. Держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з
батьками в супереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи
згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і
процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке
визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли
батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки
проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
Ø
При
вирішенні спору про місце проживання дитини належить звертати особливу увагу на
її вік та з`ясовувати, з ким із батьків вона бажає проживати. Вирішуючи спори
між батьками, які проживають окремо, про те, з ким із них дитина залишається,
суд, виходячи із рівності прав та обов`язків батька й матері щодо своїх дітей,
повинен ухвалити рішення, яке відповідало б якнайкращим інтересам дитини. При
цьому суд враховує, хто з батьків виявляє більшу увагу до дітей і турботу про
них, їхній вік і прихильність до кожного з батьків, особисті якості батьків,
можливість створення належних умов для виховання, маючи на увазі, що перевага в
матеріально-побутовому стані одного з батьків сама по собі не є вирішальною
умовою для передачі йому дітей.
Ø
Частинами
1, 2 ст.171 СК України встановлено, що дитина має право на те, щоб бути
вислуханою батьками, іншими членами сім`ї, посадовими особами з питань, що
стосуються її особисто, а також питань сім`ї. Дитина, яка може висловити свою
думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками, іншими особами спору щодо
її виховання, місця проживання.
Ø
У
рішенні Європейського суду з прав людини від 11 липня 2017 року у справі «М. С.
проти України», заява № 2091/13, суд зауважив, що при визначенні найкращих
інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти:
по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із
сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною;
по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному,
спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (параграф 76).
Ø
Урахування
думки дитини щодо її життя передбачає й ст.12 Конвенції з прав дитини, в
якій записано, що Конвенція зобов`язує держави-учасниці забезпечити дитині,
здатній формулювати власні погляди, право вільно висловлювати ці погляди з усіх
питань, що стосуються її, і цим поглядам має приділятись належна увага, згідно
з віком дитини та зрілістю.
Ø Отже, з досягненням віку 10 років у
дитини з`являється право не тільки бути вислуханою і почутою, але й право брати
активну участь у вирішенні своєї долі, зокрема, у визначенні місця проживання.
Ø
Аналіз
наведених норм права, зокрема й практики ЄСПЛ, дає підстави для висновку, що
рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів дитини на
гармонійний розвиток та належне виховання, й у першу чергу повинні бути
визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об`єктивних обставин спору,
а вже тільки потім права батьків.
Ø
Таким
чином, судом першої інстанції правильно було заслухано думку дітей ОСОБА_4 та
ОСОБА_5 , висловлену ними під час судового засідання, які пояснили, що бажають
проживати саме із батьком, оскільки він більш ретельно приділяє їм увагу,
турбується, дбає про них, тоді як з матір`ю постійно виникали
конфлікти.
Ø
ЄСПЛ
зауважує, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати
справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути
до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають
переважати над інтересами батьків (HUNT v. UKRAINE, № 31111/04, § 54, ЄСПЛ, від
07.12.2006). При визначенні основних інтересів дитини у кожному
конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих
інтересах дитини буде збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли
сім`я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у
якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному,
спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (MAMCHUR v. UKRAINE,
№ 10383/09, § 100, ЄСПЛ, від 16.07.2015).
Ø
Згідно
із ч.8 ст.7 СК України регулювання сімейних відносин має здійснюватися з
максимально можливим урахуванням інтересів дитини.
Ø
Таким
чином, судом першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, встановивши
наявність практично однакових належних матеріально-побутових умов як у матері,
так і у батька для проживання і виховання малолітніх дітей, врахувавши висновок
органу опіки та піклування, а також бажання старших дітей проживати з батьком
та їх прихильність до батька, дійшов правильного висновку про доцільність в
інтересах дітей визначити місце проживання малолітніх дітей ОСОБА_6,
ІНФОРМАЦІЯ_3, та ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, разом з
батьком.
Ø
ВС також погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про
визначення місця проживання малолітнього ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , з матір`ю,
оскільки він в силу свого малолітнього віку (три роки) потребує
тісного контакту з матір`ю, її піклування та турботи, крім того відсутні
докази на підтвердження того, що переміщення ОСОБА_6 , за визначеним
судом місцем проживання з матір`ю, поставить його під загрозу заподіяння
фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму
обстановку.
Ø
Доводи
касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що відповідно до Декларації прав дитини від
20.11.1959 дитина не може бути розлучена зі своєю матір`ю, крім випадків коли є
виняткові обставини є необґрунтованими, оскільки ВП ВС у своїй постанові від 17.10.2018
у справі № 402/428/16-ц (провадження № 14-327цс18) відступила
Ø
від
висновків ВСУ, висловлених у постановах від 14.12.2016 у справі № 6-2445цс16 та
від 12.07.2017 у справі №6-564цс17, щодо застосування норм права у подібних
правовідносинах, а саме, ст. 161 СК України та принципу 6 Декларації прав
дитини, про обов`язковість брати до уваги принцип 6 Декларації прав дитини
стосовно того, що малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є
виняткові обставини бути розлучена зі своєю матір`ю. ВП ВС зазначала, що при
визначенні місця проживання дитини першочергова увага приділяється якнайкращому
забезпеченню інтересів дитини в силу вимог ст.3 Конвенції про права дитини від
20.111989.
Ø
Посилання
касаційної скарги ОСОБА_2 на неврахування судами попередніх
інстанцій висновків щодо застосування норм матеріального права у подібних
правовідносинах, викладених у постанові ВП ВС від 17.10.2018 у праві №402/428/16-ц,
є необґрунтованими, оскільки фактичні обставини, встановлені судами у
зазначеній справі та у справі, яка переглядається, є різними.
Ø
Інші
доводи касаційної скарги не спростовують висновків суду, а зводяться
до незгоди заявника з висновком суду та переоцінки доказів у справі, що
відповідно до положень ст.400 ЦПК України знаходиться
поза межами повноважень ВС.
