Cімейні справи: Поділ майна подружжя

Показ дописів із міткою Поділ майна подружжя. Показати всі дописи

вівторок, 5 листопада 2024 р.

Поділ майна подружжя

🔥Постанова КЦС ВС від 18.10.2024 № 592/8227/20 (61-14551св23):

📎https://zakononline.com.ua/court-decisions/show/122638057

👨‍⚖️Суддя-доповідач: Крат В. І.

✅Суди встановили, що спірні квартири були придбані відповідачкою в результаті відповідних правочинів купівлі-продажу належної їй нерухомості, за рахунок належних їй особистих коштів, а не створені спільними зусиллями чи спільною працею сторін; Тобто відповідачка, яка заявила про спростування презумпції, довела обставини, що її спростовують, на підставі належних та допустимих доказів. Тому в задоволенні позовних вимог про стягнення грошової компенсації, що складає 1/2 частину вартості квартири № 31 , визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири № 44 та визнання права на 1/2 частину квартири № 44 належало відмовити внаслідок відсутності порушеного права у позивача

✔️Тлумачення пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України свідчить, що по своїй суті такий спосіб захисту як визнання права може застосовуватися тільки тоді, коли суб`єктивне цивільне право виникло і якщо це право порушується (оспорюється або не визнається) іншою особою (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 вересня 2022 року в справі № 127/23627/20 (провадження № 61-17025св21), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року в справі № 233/4580/20 (провадження № 61-12524сво21)).

Такий спосіб захисту як визнання права може застосовуватися для захисту (невизнання чи оспорювання) різноманітних приватних прав (зобов`язальних, речових, виключних, спадкових, права на частку в спільній частковій власності і т. д.) (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).

Поділ майна подружжя, що перебуває у їхній спільній сумісній власності, є підставою для набуття особистої приватної власності кожним із подружжя. Встановивши, що об`єкт поділу належить сторонам на праві спільної сумісної власності та вирішивши надалі питання про такий поділ, власність сторін спору на цей об`єкт стає спільною частковою (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 червня 2024 року в справі № 755/4429/22 (провадження № 61-17782св23)).

Законом встановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує (див., зокрема, постанову Великої Палати Верховного Суду від 11 жовтня 2023 року у справі № 756/8056/19 (провадження № 14-94цс21)).

Тлумачення статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна чи майнових прав, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті чи оформлені (див. зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 січня 2024 року у справі № 755/12204/18 (провадження № 61-2401св21)).

Позов про визнання права на частку в праві спільної часткової власності не є вимогою про поділ майна в натурі. Тому при визнанні права на частку не здійснюється вказівка які саме об`єкти в натурі відповідають частці в праві спільної часткової власності (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 вересня 2020 року у справі № 344/5437/17 (провадження № 61-124св20)).

Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом (речення перше абзацу другого частини першої статті 71 СК України). Тобто суд має вирішити переданий на його розгляд спір про поділ спільної сумісної власності саме тоді, коли подружжя не домовилося про порядок такого поділу. Вирішення цього спору, зокрема щодо неподільної речі, не має зумовлювати у співвласників потребу після судового рішення домовлятися про порядок поділу цього ж майна, а саме про виплату одному із них компенсації іншим співвласником і про гарантії її отримання. Якщо одна зі сторін спору довірила його вирішення суду, відповідний конфлікт треба вичерпати внаслідок ухвалення судового рішення та подальшого його виконання (див. пункт 27 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (провадження № 14-182цс21)).

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 127/7029/15-ц зроблено висновок, що у випадку відчуження майна одним із подружжя проти волі іншого з подружжя та у зв`язку з цим - неможливості встановлення його дійсної (ринкової) вартості, визначенню підлягає ринкова вартість подібного за своїми якостями (технічними характеристиками) майна на час розгляду справи. Такий підхід є гарантією справедливої сатисфакції особі у зв`язку з припиненням її права на спільне майно.

Якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу (стаття 74 СК України).

Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто (пункт 3 частини першої статті 57 СК України).

У статті 74 СК України регулюються тільки майнові права та обов`язки жінки та чоловіка, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі. При цьому на рівні статті 74 СК України передбачено загальне правило: майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності цих осіб, поширюються положення глави 8 СК України. У статті 74 СК України закріплено спеціальний прийом юридичної техніки для того, щоб уникнути повторення норм СК України. Це означає, що майно, набуте цими особами за час спільного проживання, належить жінці та чоловікові, які проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, на праві спільної сумісної власності. Тобто і для жінки та чоловіка, які проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, передбачено презумпціюспільності права власності. Ця презумпція може бути спростована й жінка та (або) чоловік можуть оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на жінку та (або) чоловіка, який її спростовує. Жінка та (або) чоловік, який заявляє про спростування зазначеної презумпції, зобов`язаний довести обставини, що її спростовують, на підставі належних та допустимих доказів (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 травня 2023 року в справі № 215/1191/17 (провадження № 61-9767св22)).

Законодавець визначив в статтях 57 та 58 СК України випадки для подружжя, за яких майно є особистою приватною власністю. Такий же підхід має бути застосований і до жінки та чоловіка, які проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі. Зокрема, особистою приватною власністю для жінки та чоловіка, які проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, є: майно, набуте нею, ним до проживання однією сім`єю; майно, набуте нею, ним за час проживання однією сім`єю, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час проживання однією сім`єю, але за кошти, які належали їй, йому особисто. Спільною сумісною власністю жінки та чоловіка, які проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з них вони були набуті. Як поділ спільного сумісного майна в натурі, так і визначення розміру часток жінки та чоловіка, може здійснюватися на підставі: (а) договору жінки та чоловіка, які проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі; (б) рішення суду при наявності спору між жінкою та чоловіком, які проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 травня 2023 року в справі № 215/1191/17 (провадження № 61-9767св22)).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2023 року в справі № 753/12786/17 (провадження № 61-7994св22) вказано, що:

«частиною другою статті 3 СК України встановлено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них певних прав та обов`язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно.

Згідно зі статтею 74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу

Правові підстави визнання майна особистою приватною власністю дружини, чоловіка закріплені у статті 57 СК України. Так, згідно з пунктом 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто. Наведене дає правову можливість визнати майно не спільною, а особистою власністю, якщо воно набуто під час спільного проживання осіб без реєстрації шлюбу (перебування у фактичних шлюбних відносинах), проте за особисті кошти, за умови доведення обставин, необхідних для спростування презумпції спільності права власності таких осіб на майно, яке набуте ними в цей період, тим з них, який її спростовує. З огляду на викладене, оскільки відповідач не спростувала презумпцію спільності права власності ОСОБА_3 та ОСОБА_5 на квартиру АДРЕСА_1, суд апеляційної інстанції зробив правильний висновок про визнання цієї квартири їх спільною сумісною власністю».

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

У справі, що переглядається:

суди встановили, що згідно Договору купівлі-продажу квартири від 15 серпня 2011 року ОСОБА_2 продано квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , яка належала їй на праві приватної власності, набутого 04 лютого 2006 року за 50 000 грн. 15 серпня 2011 року ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу квартири, відповідно до умов якого ОСОБА_2 купила квартиру за адресою: АДРЕСА_2 за 58 000 грн;

суди встановили, що 10 квітня 2019 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_16 укладено договір купівлі-продажу частини 81/100 житлового будинку АДРЕСА_7 , який ОСОБА_2 отримала у спадщину за заповітом від ОСОБА_17 Продаж частини будинку вчинено за 422 000 грн. 12 квітня 2019 року ОСОБА_2 придбала квартиру АДРЕСА_4 за ціною 256 491 грн. Договір купівлі-продажу квартири посвідчений приватним нотаріусом Сумського міського нотаріального округу Арешиним О. О.;

суди встановили, що спірні квартири були придбані відповідачкою в результаті відповідних правочинів купівлі-продажу належної їй нерухомості, за рахунок належних їй особистих коштів, а не створені спільними зусиллями чи спільною працею сторін;

суди врахували, що особистою приватною власністю для жінки та чоловіка, які проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, є: майно, набуте нею, ним до проживання однією сім`єю; майно, набуте нею, ним за час проживання однією сім`єю, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час проживання однією сім`єю, але за кошти, які належали їй, йому особисто. Тобто відповідачка, яка заявила про спростування презумпції, довела обставини, що її спростовують, на підставі належних та допустимих доказів;

тому в задоволенні позовних вимог про стягнення грошової компенсації, що складає 1/2 частину вартості квартири № 31 , визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири № 44 та визнання права на 1/2 частину квартири № 44 належало відмовити внаслідок відсутності порушеного права у позивача.

За таких обставин суди зробили обґрунтований висновок про відмову в задоволенні позовних вимог про стягнення грошової компенсації, що складає 1/2 частину вартості квартири № 31 , визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири № 44 та визнання права на 1/2 частину квартири № 44 , проте допустили порушення норм матеріального права (зокрема, відмовили в задоволенні цих вимог з інших мотивів та не застосували статтю 57 СК України). Тому оскаржені рішення в цій частині належить змінити, виклавши їх мотивувальні частини у редакції цієї постанови.

Аргумент касаційної скарги про те, що відбулося істотне збільшення вартості майна, що є предметом спору, внаслідок спільних затрат грошових коштів та трудових затрат кожного з подружжя на проведення капітального ремонту житлових приміщень та необхідності застосування статті 62 СК України і висновків щодо подібних правовідносин Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 19 жовтня 2022 року у справі № 334/7560/20, касаційний суд відхиляє з таких мотивів.

Основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, диспозитивність (пункт 5 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом (частина друга статті 12 ЦПК України).

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).

У цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов`язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин), та позбавляє можливості ініціювати судове провадження. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача.

Отже, кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів. Таким чином, суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 червня 2022 року в справі № 602/1455/20 (провадження № 61-475св22)).

В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову (частина шоста статті 367 ЦПК України).

Аналіз матеріалів справи свідчить, що позивачв позовній заяві (том 1, а с. 2 - 8), заяві про зміну позовних вимог (том 1, а с. 141 - 142), позовній заяві (том 1, а с. 164 - 171), в суді першої інстанції такої підстави позову як істотне збільшення вартості майна, що є предметом спору, внаслідок спільних затрат грошових коштів та трудових затрат, не вказував.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Правило про те, що «не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань» стосується випадків, коли такі недоліки не призводять до порушення основних засад (принципів) цивільного судочинства (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 522/18010/18 (провадження № 61-13667сво21)).

#судовапрактика #поділмайнаподружжя #сімейніспори #проживанняоднієюсімєю

пʼятниця, 21 червня 2024 р.

КЛЮЧОВІ ВИСНОВКИ ВП ВС У СПРАВАХ ПРО ПОДІЛ СПІЛЬНОГО МАЙНА ПОДРУЖЖЯ

ВСТАНОВЛЕННЯ ФАКТУ СПІЛЬНОГО ПРОЖИВАННЯ ОДНІЄЮ СІМ'ЄЮ БЕЗ РЕЄСТРАЦІЇ ШЛЮБУ У СПОРІ ПРО ПОДІЛ СПІЛЬНОГО СУМІСНОГО МАЙНА)

Постанова ВП ВС від 23 січня 2024 року у справі № 523/14489/15-ц (І частина)

Позовні вимоги про поділ майна, що належить сторонам на праві спільної сумісної власності є ефективним способом захисту прав, здатним справедливо та без занадто обтяжливих для сторін судових процедур вирішити цивільну справу. Заявлення у таких справах позовного провадження окремої вимоги про встановлення факту спільного проживання жінки та чоловіка однією сім'єю без реєстрації шлюбу не здатне забезпечити захист прав власника.

У справах позовного провадження факт проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, як і інші юридичні факти, належить до предмета доказування і підлягає встановленню при ухваленні судового рішення, якщо цей факт пов'язаний з будь-якими заявленими позовними вимогами. Суд зобов'язаний встановити наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (стаття 76 ЦПК).

Вимога про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу може бути вирішена в порядку окремого судового непозовного цивільного судочинства, що передбачено розділом IV ЦПК України, у випадку, якщо між сторонами не існує спору. Якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах.

ПРЕЗУМПЦІЯ РОЗПОРЯДЖЕННЯ СПІЛЬНИМ МАЙНОМ ОДНИМ ІЗ ПОДРУЖЖЯ ЗА ЗГОДОЮ ДРУГОГО З ПОДРУЖЖЯ

Постанова ВП ВС від 23 січня 2024 року у справі № 523/14489/15-ц (ІІ частина)

Укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той із подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

ДОХОДИ, ОТРИМАНІ ОДНИМ З ПОДРУЖЖЯ ВІД ЗАЙНЯТТЯ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ, ЯК ОБ’ЄКТ ПРАВА СПІЛЬНОЇ СУМІСНОЇ ВЛАСНОСТІ

Постанова ВП ВС від 23 січня 2024 року у справі № 523/14489/15-ц (ІІІ частина)

Велика Палата Верховного Суду погоджується з аргументом позивача про те, що презумпцію спільної сумісної власності доходу колишньої дружини від здійснення підприємницької діяльності має спростовувати саме вона.

Натомість суди попередніх інстанцій установили, що дохід, отриманий колишньою дружиною саме під час перебування її у шлюбі з позивачем у період з липня 2014 року до вересня 2015 року, та зазначену презумпцію вона не спростувала. Отже, її дохід від здійснення підприємницької діяльності є спільною сумісною власністю подружжя і підлягає поділу між ними.

При поділі доходу від здійснення підприємницької діяльності ФОП необхідно враховувати, чи був він використаний проти волі іншого з подружжя та чи використаний в інтересах сім'ї. Якщо колишня дружина використала дохід від здійснення підприємницької діяльності на свій розсуд, проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім'ї чи не на її потреби або приховала його, такі кошти слід було б врахувати при поділі.

ДОХОДИ, ОТРИМАНІ ОДНИМ З ПОДРУЖЖЯ ВІД ЗАЙНЯТТЯ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ, ЯК ОБЄКТ ПРАВА СПІЛЬНОЇ СУМІСНОЇ ВЛАСНОСТІ

Постанова ВП ВС від 23 січня 2024 року у справі № 523/14489/15-ц (IV частина)

Велика Палата Верховного Суду погоджується із запереченнями колишньої дружини в частині помилкового визначення позивачем суми доходу, який є спільним сумісним майном подружжя та підлягає поділу між ними. Позивач помилково визначив її дохід від здійснення підприємницької діяльності на підставі суми сукупного доходу, вказаного нею в податковій декларації платника єдиного податку.

Доходом платника єдиного податку для ФОП є: дохід, отриманий протягом податкового (звітного) періоду в грошовій формі (готівковій та/або безготівковій); вартість безоплатно отриманих протягом звітного періоду товарів (робіт, послуг); винагороди за договорами доручення, комісії, транспортного експедирування, агентськими договорами (без урахування транзитних сум) (п.292.1,292.3, 292.4 статті 292 Податкового кодексу України).

585 000,00 грн сукупного доходу колишньої дружини за 2014-2015 роки складає загальну суму коштів, отриману в результаті реалізації товарів або послуг. Тобто ці кошти включають у себе не лише чистий прибуток підприємця, який є об'єктом спільної сумісної власності подружжя в розумінні частини другої статті 61 СК України, але й кошти від собівартості виготовлення та реалізації продукції. У матеріалах справи відсутні інші відомості, аніж зазначені колишньою дружиною у довідках ДПІ та її податкових деклараціях за 2014 та 2015 роки, на підставі яких неможливо встановити чистий дохід колишньої дружини від здійснення нею підприємницької діяльності у вказаний період.

ВАРТІСТЬ ЧАСТКИ * ВАРТОСТІ ВНЕСКУ

Постанова ВП ВС від 10 квітня 2024 року у справі № 760/20948/16-ц

Один з подружжя при поділі спільного сумісного майна може претендувати на виплату частки у статутному капіталі, що є відмінним від виплати половини вартості внеску засновника у статутний капітал цього товариства.

У разі внесення одним із подружжя як вкладу у статутний капітал товариства з обмеженою відповідальністю коштів, які є спільною сумісною власністю, вказане товариство стає їх власником.

Натомість особа, яка внесла вклад у статутний капітал товариства набуває право на частку учасника цього товариства.

Інший з подружжя, який був співвласником коштів, внесених у статутний капітал товариства з метою захисту свого права при поділі їх спільного сумісного майна набуває право вимагати виплати половини вартості частки члена подружжя у статутному капіталі.

Суд виходить з презумпції про те, що вартість частки у статутному капіталі відповідає розміру внеску, якщо тільки сторона, яка стверджує про зміну цієї вартості на час розгляду справи, не доведе, що вартість частки змінилась (зросла або внаслідок звичайної діяльності товариства зменшилась).

Внесок одного із подружжя, який є учасником господарського товариства у його статутний капітал є спільною сумісною власністю подружжя та підлягає поділу між ними.

ВІДЧУЖЕННЯ ЧАСТКИ КОРПОРАТИВНИХ ПРАВ ОДНИМ ІЗ ПОДРУЖЖЯ

Постанова ВП ВС від 3 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц (І частина)

Відчуження частки корпоративних прав одним із подружжя під час розгляду справи судом не позбавляє права іншого з подружжя претендувати на компенсацію / від вартості частки майна товариства відповідно до частки другого з подружжя у статутному фонді цього товариства.

У цій справі із січня 2004 року до березня 2015 року сторони проживали однією сім'єю без реєстрації шлюбу. У шлюбі народили двох дітей, факт свого батьківства щодо дітей відповідач не заперечував. Також встановлено, що відповідач має частку у статутному фонді кількох товариств з обмеженою відповідальністю.

Задовольняючи позов у частині визнання права на частину корпоративних прав у двох товариствах з обмеженою відповідальністю, суд першої інстанції, з чим погодився й апеляційний суд, виходив з того, що з відкритих та публічних даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань відомо, що відповідач має частку у статутному капіталі вказаних товариств, цей факт відповідач не заперечував.

З таким висновком погодився і Верховний Суд, оскільки, встановивши, що частка у статутних капіталах товариств сформована за рахунок коштів сторін, які проживали однією сім'єю, суди обґрунтовано визнали за позивачем право на компенсацію / частки внесків до статутного капіталу вказаних товариств.

ВІДЧУЖЕННЯ ЧАСТКИ КОРПОРАТИВНИХ ПРАВ ОДНИМ ІЗ ПОДРУЖЖЯ

Постанова ВП ВС від 3 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц (ІІ частина)

Щодо компенсації / частки внесків до статутного капіталу відповідача у ще одному товаристві, то апеляційний суд обґрунтовано не погодився з висновком суду першої інстанції у цій частині про те, що оскільки на час ухвалення рішення суду корпоративні права у товариства вибули з володіння відповідача, то вони не можуть бути включені до складу спільної сумісної власності подружжя для його поділу, скасував у цій частині вимоги рішення суду та ухвалив нове рішення про задоволення таких вимог, оскільки відчуження корпоративних прав під час розгляду справи судом не позбавляє права позивача претендувати на компенсацію / частки внеску відповідача до статутного капіталу вказаного товариства.

Верховний Суд дійшов висновку, що судові рішення в частині вирішення спору щодо компенсації / частки внесків до статутного капіталу вказаних товариств ухвалено з додержанням норм матеріального права, у зв'язку з чим відхилив доводи касаційної скарги про зворотне з огляду на таке.

Відповідно до статті 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.

субота, 13 квітня 2024 р.

Поділ майна подружжя

🔥Постанова КЦС ВС від 10.01.2024 № 753/7242/21 (61-3809 св 23):

📎https://reyestr.court.gov.ua/Review/116234733

👨‍⚖️Суддя-доповідач: Гулько Б. І.

✅На майно, набуте дружиною, чоловіком у період шлюбу, але за час окремого проживання у зв`язку з фактичним припиненням шлюбних відносин, поширюється презумпція права спільної сумісної власності подружжя. Тому у разі виникнення спору щодо цього майна спростувати вказану презумпцію має та сторона, яка вважає це майно особистою приватною власністю

✔️Оскаржувані судові рішення вищезазначеним вимогам закону не відповідають.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно з частинами першою та другою статті 10 ЦПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Відповідно до частини другої статті 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом (частина третя статті 368 ЦК України).

Відповідно до положень статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 ЦК України).

Тлумачення статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті.

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Такий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17-ц, провадження № 14-325цс18.

Отже, на майно, набуте за час шлюбу, діє презумпція виникнення права спільної сумісної власності подружжя, а визнання такого майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка потребує доведення.

Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визначаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя.

Стаття 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим критеріям.

За загальними правилами доказування, визначеними статтями 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Разом із цим, частиною шостою статті 57 СК України передбачено, що суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв`язку з фактичним припиненням шлюбних відносин.

При вирішенні питання про правовий режим майна подружжя з`ясуванню підлягають як підстави й час набуття такого майна, так і обставини, що свідчать про окреме проживання подружжя у зв`язку з фактичним припиненням шлюбних відносин до розірвання шлюбу.

Положення цієї норми стосуються випадків, коли дружина та чоловік спільно не проживають, але без встановлення режиму окремого проживання, передбаченого статтею 119 СК України.

Законодавець розмежовує правовий режим майна, набутого дружиною, чоловіком після встановлення судом режиму сепарації (стаття 119 СК України), і майна, набутого за обставин, визначених у частині шостій статті 57 СК України.

На майно, набуте дружиною, чоловіком у період шлюбу, але за час окремого проживання у зв`язку з фактичним припиненням шлюбних відносин, поширюється презумпція права спільної сумісної власності подружжя. Тому у разі виникнення спору щодо цього майна спростувати вказану презумпцію має та сторона, яка вважає це майно особистою приватною власністю.

Правові підстави для визнання майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка закріплені у статті 57 СК України, у пунктах 1-3 частини першої якої визначено, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно, набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

За змістом частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відмовляючи у задоволенні позову, суди попередніх інстанцій виходили з того, що між сторонами з 2019 року фактично припинено шлюбні відносини і вони не вели спільного господарства, побуту та проживали окремо, що встановлено заочним рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 25 листопада 2019 року та постановою Київського апеляційного суду від 02 листопада 2020 року у справі № 763/6394/19 про розірвання шлюбу.

Зазначені вище судові рішення у справі № 763/6394/19 суди попередніх інстанцій визнали преюдиційними для справи, яка переглядається.

Згідно з частинами четвертою та п`ятою статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

Преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ.

Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив у законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.

У випадку преюдиційного установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиційного рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиційне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відродження у мотивувальній частині судового акта (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц (провадження № 61-11сво17).

Подібні правові висновки висловлені Великою Палатою Верховного Суду у постановах: від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/17 (провадження № 12-144гс18), від 08 червня 2021 року у справі №662/397/15-ц (провадження № 14-20цс21).

Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і означається його суб`єктивними і об`єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у розгляді справи, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини. Преюдиційні обставини є обов`язковими для суду, який розглядає справу навіть у тому випадку, коли він вважає, що вони встановлені неправильно. Таким чином, законодавець намагається забезпечити єдність судової практики та запобігти появі протилежних за змістом судових рішень.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/14 (провадження № 12-144гс18) зазначила, що преюдиційне значення у справі надається обставинам, встановленим судовим рішенням, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиційне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особи, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиційні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи.

Отже, висновки судів попередніх інстанцій про те, що заочне рішення Дарницького районного суду м. Києва від 25 листопада 2019 року та постанова Київського апеляційного суду від 02 листопада 2020 року у справі № 763/6394/19 про розірвання шлюбу є преюдиційними для справи, яка переглядається, є помилковими.

Так, предметом позову у справі № 763/6394/19 було розірвання шлюбу, а обставини проживання/непроживання сторін однією сім`єю з певної дати - це були пояснення сторін, які не є встановленими судом преюдиційними обставинами для цієї справи.

Крім того, суди не врахували, що згідно з частиною другою статті 104 СК України шлюб припиняється внаслідок його розірвання.

Постановою Київського апеляційного суду від 02 листопада 2020 року у справі № 753/6394/19 шлюб, зареєстрований 11 липня 1987 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , розірвано.

Отже, саме 02 листопада 2020 року, тобто дати ухвалення судом апеляційної інстанції судового рішення у справі № 753/6394/19, шлюб між сторонами припинено.

При цьому, суди передчасно не взяли до уваги, що про подання відповідачем позову про розірвання шлюбу позивачка не була обізнана, що й стало підставою для скасування апеляційним судом заочного рішення Дарницького районного суду міста Києва від 25 листопада 2019 року у справі № 753/6394/19, а перебування позивачки протягом 2019 року за межами України було викликано її хворобою, яка потребувала довготривалого лікування. Це додатково підтверджує те, що обставини проживання/непроживання сторін з певної дати за участю ОСОБА_1 не встановлювалося.

Відповідно до частини другої статті 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Подружжя вважається сім`єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв`язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно.

Як зазначалося вище, на майно, набуте дружиною, чоловіком у період шлюбу, але за час окремого проживання у зв`язку з фактичним припиненням шлюбних відносин, поширюється презумпція права спільної сумісної власності подружжя. Тому у разі виникнення спору щодо цього майна спростувати вказану презумпцію має та сторона, яка вважає це майно особистою приватною власністю.

Тому саме на відповідача покладається обов`язок спростувати презумпцію права спільної сумісної власності подружжя.

Ухвалюючи оскаржувані судові рішення, суди попередніх інстанцій виходили лише із декларації відповідача за 2020 рік, що подана ним, як особою уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування. Проте судами безпідставно не було взято до уваги долучені позивачкою до позовної заяви інші декларації відповідача, подані ним з 2017 року.

При цьому, вказуючи на те, що декларація особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, не може бути розцінена як достовірний доказ існування коштів, що заощаджені сторонами у справі, суди не врахували положення стаття 82 ЦПК України, згідно з якими обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.

Таким чином, суми коштів та майно, задекларовані відповідачем, не підлягають доказуванню, оскільки були попередньо визнані самим відповідачем у його деклараціях.

Це саме стосується й грошових коштів у розмірі 200 тис. грн та 45 тис. доларів США, які відповідачем задекларовані у щорічних деклараціях як особисті кошти позивачки.

Крім того, у позові ОСОБА_1 просила суд визнати спільним сумісним майном подружжя і поділити у рівних частках грошові заощадження, які були відображені у декларації відповідача за 2020 рік, а саме грошові заощадження у розмірі: 386 898 (триста вісімдесят шість тисяч вісімсот дев`яносто вісім) грн, розміщені на банківському рахунку; 7 509 (сім тисяч п`ятсот дев`ять) доларів США, розміщені на банківському рахунку; 105 тис. (сто п`ять тисяч) доларів США - готівкові кошти; 81 тис. (вісімдесят одна тисяча) Євро - готівкові кошти; 4 020 000 (чотири мільйони двадцять тисяч) грн - готівкові кошти; 719 тис. (сімсот дев`ятнадцять тисяч) грн - дохід від відчуження рухомого майна; 936 тис. (дев`ятсот тридцять шість тисяч) грн - дохід від відчуження рухомого майна.

Проте суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях взагалі не зазначили про 81 тис. (вісімдесят одна тисяча) Євро та 4 020 000 (чотири мільйони двадцять тисяч) грн готівкових коштів, які позивачка просила поділити між сторонами.

Крім того, суди попередніх інстанцій дійшли передчасних висновків про неврахування доказів, наданих позивачкою, зокрема, фотографії та відео, що стосуються предметів домашнього вжитку та побуту, оскільки належним чином не обґрунтували, чому такі докази не можуть бути належними, достовірними та допустимими. При цьому, згідно зі статтями 265, 382 ЦПК України суди повинні мотивовано відхилити аргументи учасника справи з посиланням на норми ЦПК України, які стосуються як доказування, так і оцінки кожного доказу у сукупності і взаємозв`язку. Суд не повинен забувати і про зміст частини другої статті 13 ЦПК України, згідно з якою збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Крім того, відповідно до частини сьомої статті 81 ЦПК України суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Посилання суддів на відсутність квитанцій, товарних чеків чи інших доказів, які підтверджують належність спірного майна сторонам у справі та вартості такого майна, є передчасними, оскільки позивачка не просила суд компенсувати вартість цього майна, а просила виділити належну їй частку в натурі.

З урахуванням наведеного, оскільки фактичні обставини, від яких залежить правильне вирішення справи, не встановлено, а суд касаційної інстанції у силу своїх процесуальних повноважень (стаття 400 ЦПК України) позбавлений такої можливості, тому судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи до суду першої інстанції на новий розгляд.

неділя, 7 квітня 2024 р.

ДАЙДЖЕСТ ПРАВОВИХ ПОЗИЦІЙ ВС У СПРАВАХ ПРО ПОДІЛ СПІЛЬНОГО СУМІСНОГО МАЙНА ПОДРУЖЖЯ

Вирішуючи спір про поділ майна, необхідно встановити як обсяг спільного нажитого майна, так і з'ясувати час та джерела його придбання

Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 січня 2024 року у справі № 645/4165/21

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об’єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

У справі встановивши, що спірна квартира АДРЕСА_1 була придбана ОСОБА_1 під час перебування у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що вона є їх спільною сумісною власністю, тому відсутні правові підстави для визнання за ОСОБА_1 права особистої приватної власності на вказане нерухоме майно. У справі, яка переглядається, ОСОБА_2 не спростував презумпцію виникнення права спільної сумісної власності подружжя.

Саме по собі посилання відповідача на те, що спірна квартира була придбана хоча і за час шлюбу, однак за належні йому особисті кошти, отримані від продажу квартири АДРЕСА_2 у 2016 році, не є достатнім доказом сплати відповідачем особистих коштів за придбане у шлюбі майно, адже належних і допустимих доказів придбання спірного майна саме за ці кошти він не надав.

Джерело: https://tinyurl.com/55ux3asx

Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2024 року у справі № 537/541/23

При вирішенні питання про правовий режим майна подружжя з’ясуванню підлягають як підстави й час набуття такого майна, так і обставини, що свідчать про окреме проживання подружжя у зв’язку з фактичним припиненням шлюбних відносин до розірвання шлюбу.

На майно, набуте дружиною, чоловіком у період шлюбу, але за час окремого проживання у зв’язку з фактичним припиненням шлюбних відносин, поширюється презумпція права спільної сумісної власності подружжя. Тому у разі виникнення спору щодо цього майна спростувати вказану презумпцію має та сторона, яка вважає це майно особистою приватною власністю.

При поділі майна подружжя чи при визнанні майна, набутого за час шлюбу, особистим приватним майном одного з подружжя, указане майно повинно бути наявним на час розгляду справи.

У справі, апеляційний суд сам посилається на те, що ОСОБА_2 17 травня 2022 року, за час зареєстрованого шлюбу, продав за договором купівлі-продажу спірний транспортний засіб. Тому є незрозумілим і передчасним визнання апеляційним судом у резолютивній частині постанови суду право власності на спірний автомобіль за ОСОБА_2, якого в наявності немає і який продано.

Джерело: https://tinyurl.com/5e3w3a4h

Майно, яке не належить до спільної сумісної власності подружжя

Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 лютого 2024 року у справі № 199/9770/21

Не належить до спільної сумісної власності майно:

1. одного з подружжя, набуте особою до шлюбу;

2. набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування;

3. набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто;

4. речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя;

5. кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що належала особі, а також як відшкодування завданої їй моральної шкоди;

6. страхові суми, одержані за обов’язковим або добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою власністю кожного з них.

Враховуючи викладене, правильними є висновки судів про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання квартири АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя та визнання за нею права власності на 1/2 частини цієї квартири, оскільки вказане майно хоча і набуто за час шлюбу, але за кошти, які належали відповідачу особисто від продажу належних йому на підставі договору дарування 40/100 частин домоволодіння АДРЕСА_3.

Джерело: https://tinyurl.com/ms3uhaae

Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім’ї, то цивільні права та обов’язки за цим договором виникають в обох із подружжя

Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 лютого 2024 року у справі № 638/15236/19

Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім’ї, то цивільні права та обов’язки за цим договором виникають в обох із подружжя, а тому якщо боргові зобов’язання підтверджуються наявними у справі доказами, такі боргові зобов’язання повинні ураховуватися при поділі майна подружжя.

Встановивши, що кошти за укладеними під час шлюбу договорами кредиту сторони витратили в інтересах сім’ї, після розірвання шлюбу ОСОБА_4 самостійно сплатила заборгованість за вищевказаними кредитними договорами від 03 липня 2007 року та 17 серпня 2007 року, що підтверджується довідками банку, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку, що ОСОБА_2 має повернути ОСОБА_4 половину сплачених нею особисто коштів на виконання умов кредитних договорів за період з липня 2014 року по 14 липня 2015 року в розмірі 873 912,42 грн.

Також, зважаючи на те, що ОСОБА_2 не спростував презумпцію спільної сумісної власності сторін на спірний житловий будинок та не надав доказів, які б підтверджували будівництво за його особисті кошти, спірне нерухоме майно зареєстроване за відповідачем ОСОБА_2 , апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позову ОСОБА_4 в цій частині та визнання спірного житлового будинку об’єктом спільної сумісної власності подружжя і в порядку поділу цього нерухомого майна визнання за сторонами право власності за кожним на частину вказаного будинку.

З огляду на вказане суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що спірний житловий будинок зареєстровано за ОСОБА_2 під час перебування сторін у шлюбі, у зв’язку з чим вказане майно є об’єктом спільної сумісної власності подружжя.

Джерело: https://tinyurl.com/24d5eder

вівторок, 27 лютого 2024 р.

Справи щодо поділу майна подружжя

Постанова ВС від 08.11.2023, справа №947/31704/19 , https://revestr.court.gov.ua/Review/114835014.

На рівні закону закріплено об’єктивний підхід, який не пов'язує виникнення обов'язку другого з подружжя з фактом надання ним згоди на вчинення правочину. У зв'язку із вказаним, навіть якщо другий з подружжя не знав про укладення договору він вважатиметься зобов'язаною особою, якщо об'єктивно цей договір було укладено в інтересах сім'ї та одержане майно було використано в інтересах сім'ї.

✅1. Обставини справи

Позивач звернувся до суду з позовом до відповідача, третя особа - позикодавець (брат позивача) про стягнення грошових коштів.

Позовна заява обґрунтована тим, що він перебував у зареєстрованому шлюбі з відповідачкою, який надалі було розірвано рішенням суду.

У період шлюбу позивач взяв у свого брата позику в розмірі 65 000 дол. США на придбання нерухомого майна для подружжя, про що склав боргову розписку.

Згодом була придбана квартира загальною площею 76,1 кв. м, право власності на яку було зареєстровано за позивачем.

Позивач також вказував, що на час розірвання шлюбу в судовому порядку за рахунок коштів подружжя позикодавцю було повернуто грошові кошти у розмірі 17 400 дол. США.

Зі свого боку рішенням суду було визнано спільним сумісним майном позивача та відповідачки вищезгадану квартиру, а також визнано право власності на квартиру по /₂ частки за кожним. До ухвалення цього рішення позивач помилково вважав, що квартира належить йому на праві приватної власності та виключно він має нести фінансовий тягар повернення запозичених коштів.

Вказував, що після розірвання шлюбу протягом 2015 - 2018 років він повністю за рахунок власних коштів сплатив борг за позикою. З урахуванням тих обставин, що договір позики був укладений в інтересах сім'ї, вважав, що відповідачка має сплатити на його користь половину грошових коштів, повернених ним за договором позики після розірвання шлюбу сторін, а саме у розмірі 23 8 00 дол. США, що еквівалентно 554 301 гривні.

Враховуючи викладене, позивач просив суд стягнути з відповідачки на свою користь грошові кошти в розмірі 554 302 гривням.

✅2. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням суду першої інстанції, залишеним без змін постановою апеляційного суду, у задоволенні позову позивача відмовлено.

Суди виходили із того, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами, що отримані ним від брата кошти в розмірі 65 000 дол. США за розпискою були використані саме для придбання квартири в інтересах сім'ї та за згодою відповідачки.

Суди визнали необґрунтованими посилання позивача на неврахування обставин, встановлених судовим рішенням у справі про поділ майна подружжя, оскільки при розгляді вказаної справи судом не досліджувалася боргова розписка, а з пояснень позикодавця, наданих у вказаній справі, відомо, що останнім періодично здійснювалися перекази на ім'я позивача, що не узгоджується з поясненнями позивача про отримання всієї грошової суми в розмірі 65 000 дол. США за розпискою одноразово.

Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції та постановою апеляційного суду, позивач подав касаційну скаргу.

✅3. Позиція Верховного суду та нормативно-правове обґрунтування

Верховний Суд зазначив, що суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, дослідивши наявні у справі докази та давши їм належну оцінку, правильно виходив із того, що позивачем не надано належних і допустимих доказів про укладення договору позики в інтересах сім'ї та використання отриманих у борг грошових коштів для задоволення потреб сім'ї.

У разі пред'явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов'язання. Для цього з метою правильного застосування статей1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики з огляду на дійсний зміст та достовірність документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.

Відповідно до частини третьої статті 61 СК України, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, у тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Частина четверта статті 65 СК України встановлює, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.

При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового (частина друга статті 65 СК України).

Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово (частина третя статті 65 СК України). Правовий аналіз частини четвертої статті 65 СК України дає підстави для висновку, що той з подружжя, хто не брав безпосередньо участі в укладенні договору, стає зобов'язаною стороною (боржником), за наявності двох умов: 1) договір укладено другим із подружжя в інтересах сім'ї; 2) майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї. Тільки поєднання вказаних умов дозволяє кваліфікувати другого з подружжя як зобов'язану особу (боржника). Тобто на рівні закону закріплено об'єктивний підхід, оскільки він не пов'язує виникнення обов'язку другого з подружжя з фактом надання ним згоди на вчинення правочину. Навіть якщо другий з подружжя не знав про укладення договору, він вважатиметься зобов'язаною особою, якщо об'єктивно цей договір було укладено в інтересах сім'ї та одержане майно було використано в інтересах сім'ї. Такий підхід у першу чергу спрямований на забезпечення інтересів кредиторів.

Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 03.05.2018 у справі №639/7335/15-ц, від 15.09.2023 у справі №466/10235/18.

При цьому, отримуючи в позику грошові кошти без згоди другого з подружжя, що не підтверджено згодою відповідачки, позивач стає учасником зобов'язальних правовідносин, особисто відповідає за повернення грошових коштів реально чи особистим майном.

Зазначене узгоджується з висновками Верховного Суду, які викладені у постанові від 26.09.2018 у справі №713/285/2012.

Таким чином, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність правових підстав кваліфікувати відповідачку, як зобов'язану особу (боржника) за укладеним позивачем договором позики у формі розписки, оскільки згоди на його укладення відповідачка не надавала, а факт укладення цього правочину в інтересах сім'ї та використання отриманих за ним коштів саме в інтересах сім'ї у цій справі є недоведеним, що було встановлено судом першої інстанції та підтримано судом апеляційної інстанції.

📗

Постанова ВС від 18.10.2023 у справі 504/3831/19, https://revestr.court.gov.ua/Review/114389864.

Чинне земельне та цивільне законодавство імперативно передбачає перехід права на земельну ділянку в разі набуття права власності на об’єкт нерухомості, що відображає принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, який знаходить свій вияв у правилах статей 120 ЗКУкраїни, 377ЦКУкраїни. У зв 'язку із вказаним, навіть якщо спірна земельна ділянка і набута у власність у порядку безоплатної приватизації, однак на ній розташований будинок, який є спільною власністю подружжя та підлягає поділу, то до другого з подружжя переходить право власності на земельну ділянку..

✅1. Обставини справи

Позивачка звернулася до суду з позовом до відповідача про поділ майна подружжя.

Позов обґрунтований тим, що вона перебувала в зареєстрованому шлюбі з відповідачем. За час шлюбу, у період 2006 - 2018 років, за спільні кошти подружжя побудувало житловий будинок з надвірними будівлями та спорудами на земельній ділянці, яка була отримана відповідачем на підставі розпорядження місцевого органу державної влади.

Посилаючись на викладене, позивач просила суд здійснити поділ спільного майна шляхом визнання за нею права власності на /₂ частини житлового будинку та /₂ частини земельної ділянки, на якій був побудований будинок.

Зі свого боку відповідач звернувся із зустрічним позовом до позивачки про визнання майна особистою приватною власністю.

Зустрічний позов відповідача обґрунтовано тим, що він отримав державний акт на право власності на земельну ділянку, площею 0,06 га для ведення садівництва. Вказана земельна ділянка ним одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених ЗК України, у зв'язку з чим є його особистою приватною власністю та не може бути визнана спільним майном подружжям.

Після отримання у власність земельної ділянки він почав будівництво житлового будинку, використовуючи виключно позичені в інших осіб кошти.

Зазначає, що загальна сума боргу становить 97 400 євро, які витрачені на будівництво спірного будинку. Будучи професійним будівельником, він особисто здійснював контроль за будівельними роботами та забезпеченням матеріалами (постачанням), вкладаючи багато сил та часу на проведення робіт. Вказує, що збудував будинок для себе за свої особисті кошти.

За таких обставин відповідач просив суд визнати за ним право особистої приватної власності на спірний будинок та земельну ділянку під ним.

✅2. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням суду першої інстанції, яке залишене без змін постановою апеляційного суду, позов позивачки задоволено. Визнано за позивачкою право власності на /₂ частини житлового будинку та /₂ частини земельної ділянки. У зустрічному позові відповідача відмовлено.

Задовольнивши первісний позов та відмовивши у зустрічному позові, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що оскільки спірний житловий будинок набутий у власність сторонами за час зареєстрованого шлюбу, зважаючи на презумпцію спільності майна подружжя, він є спільною сумісною власністю подружжя та відповідно частки їх є рівними. У зв'язку з тим, що до позивачки перейшло право власності на /₂ частини житлового будинку, то до неї також переходить право власності на земельну ділянку у розмірі частки права власності на будинок, відповідно до статей 120 ЗК України, 377 ЦК України.

✅3. Позиція Верховного суду та нормативно-правове обґрунтування

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав із поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таку ж норму містить стаття 368 ЦК України.

Відповідно до статей 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності. У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Згідно з пунктами 3, 5 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто, а також земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених ЗК України. Отже, норми статей 57, 60 СК України встановлюють загальні принципи нормативно-правового регулювання відносин подружжя щодо належного їм майна, згідно з якими майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Майно, набуте кожним з подружжя до шлюбу, є особистою приватною власністю кожного з них.

Водночас законодавство передбачає можливість спростування поширення правового режиму спільного сумісного майна одним із подружжя, що є процесуальним ⁶ обов'язком особи, яка з нею не погоджується. Тягар доказування обставин для спростування презумпції покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Такий правовий висновок викладено у постанові ВП ВС від 21.11.2018 у справі №372/504/17-ц.

Відповідач у касаційній скарзі вважав, що суди помилково поділили земельну ділянку, яка є його особистою власністю.

Суди встановили, що відповідач у порядку безоплатної приватизації отримав у власність спірну земельну ділянку на підставі розпорядження місцевого органу влади.

Відповідно до Закону України від 11.01.2011 №2913 «Про внесення зміни до статті 61 СК України щодо об'єктів права спільної сумісної власності подружжя» статтю 61 СК України доповнено частиною п'ятою такого змісту: «5) об'єктом права спільної сумісної власності подружжя є житло, набуте одним із подружжя під час шлюбу внаслідок приватизації державного житлового фонду, та земельна ділянка, набута внаслідок безоплатної передачі її одному з подружжя із земель державної або комунальної власності, у тому числі приватизації.».

Зазначена норма набула чинності з 08.02.2011, однак була виключена на підставі Закону України від 17.05.2012 №4766 «Про внесення змін до СК України щодо майна, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка», який набрав чинності 12.06.2012.

Отже, з урахуванням наведених змін до СК України правовий режим приватизованого державного земельного фонду змінювався.

При цьому лише в період часу з 08.02.2011 до 12.06.2012 земельна ділянка, набута внаслідок безоплатного передання її одному з подружжя із державного земельного фонду, у тому числі приватизації, визнавалася спільною сумісною власністю подружжя; до 08.02.2011 та після 12.06.2012 така земельна ділянка належала до особистої приватної власності дружини або чоловіка, яка використала своє право на безоплатне отримання частини земельного фонду.

Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 12.08.2020 у справі №626/4/17, від 07.10.2020 у справі №442/6318/17, від 15.09.2021 у справі №158/1378/20-ц, від 31.01.2023 у справі №587/2739/20.

Верховний Суд зазначив, що, вирішуючи спір у частині поділу земельної ділянки, на якій розташований спірний житловий будинок, суди правильно застосували положення ч. 1 ст. 377 ЦК України та ст. 120 ЗК України.

Згідно з частиною другою статті 377 ЦК України (у редакції на час виникнення спірних правовідносин) до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).

За змістом статті 120 ЗК України у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності іншої особи, відбувається одночасний перехід права власності на земельну ділянку.

Системний аналіз змісту статей 120 ЗК України та 377 ЦК України дає підстави для висновку про однакову спрямованість їх положень щодо переходу прав на земельну ділянку при виникненні права власності на будівлю і споруду, на якій вони розміщені.

Зазначені норми закріплюють загальний принцип цілісності об'єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об'єкт розташований, відповідно до якого визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на нерухомість.

ВП ВС у постанові від 16.06.2020 у справі №689/26/17 дійшла висновку, що при відсутності окремої цивільно-правової угоди щодо земельної ділянки при переході права власності на об'єкт нерухомості необхідно враховувати те, що норма статті 120 ЗК України закріплює загальний принцип цілісності об'єкта нерухомості, спорудженого на земельній ділянці, з такою ділянкою (принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди). За цією нормою визначення правового режиму земельної ділянки перебувало у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачався роздільний механізм правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникали при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, споруджену на земельній ділянці, та правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на вказану нерухомість. Враховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди, земельна ділянка слідує за нерухомим майном, яке придбаває особа, якщо інший спосіб переходу прав на земельну ділянку не визначено умовами договору чи приписами законодавства.

У постанові Верховного Суду від 21.03.2018 у справі №686/9580/16 зроблено висновок, що земельна ділянка, одержана громадянином у період шлюбу в приватну власність шляхом приватизації, є його особистою приватною власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя, оскільки йдеться не про майно, нажите подружжям у шлюбі, а про одержану громадянином частку із земельного фонду. Якщо на такій земельній ділянці розташовані будинок, будівля, споруда, що є спільною сумісною власністю подружжя, то у разі поділу будинку, будівлі, споруди між подружжям та виділу конкретної частини будинку, будівлі, споруди до особи, яка не мала права власності чи користування земельною ділянкою, переходить це право у розмірі частки права власності у спільному майні будинку, будівлі, споруди відповідно до статей 120 ЗК України, 377 ЦК України.

Отже, чинне земельне та цивільне законодавство імперативно передбачає перехід права на земельну ділянку в разі набуття права власності на об'єкт нерухомості, що відображає принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, який знаходить свій вияв у правилах статей 120 ЗК України, 377 ЦК України.

Враховуючи наведені положення норм матеріального права, суди дійшли правильного висновку, що хоча спірна земельна ділянка і набута у власність відповідача в порядку безоплатної приватизації, однак на ній розташований будинок, який є спільною власністю подружжя та який підлягає поділу, то до позивачки переходить також право власності на земельну ділянку у розмірі частки права власності спільного будинку відповідно до статей 120 ЗК України, 377 ЦК України.

📗

Постанова ВС від 30.11.2023, справа №640/16611/18, https://revestr.court.gov.ua/Review/115444635.

Для визначення моменту виникнення права на позов важливим є як об’єктивний (сам факт порушення права), так і суб’єктивний (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти. Для правильного застосування частини першої статті 261ЦК України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а й об'єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав. Отже, позивач повинен довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що випливає із загального правила, встановленого статтями 12, 81 ЦПК України. Відповідач, навпаки, повинен довести, що інформацію про порушення права можна було отримати раніше.

✅1. Обставини справи

Позивач звернувся до суду з позовом до відповідачки про поділ майна, що є об'єктом спільної сумісної власності подружжя.

Позов мотивований тим, що між ним і відповідачкою укладено шлюб. Рішенням суду шлюб між ними розірвано. За період спільного проживання сторони за спільні кошти придбали нежитлові приміщення, які були зареєстровані на відповідачку. Оскільки об'єкти нерухомого майна придбані за час шлюбу, вони є спільною сумісною власністю подружжя. Після розлучення вони з відповідачкою продовжували разом користуватися спірними об'єктами нерухомості. Проте влітку 2018 року у них виник спір щодо користування цим майном, оскільки відповідачка почала перешкоджати в його використанні. Позивач намагався потрапити до нежитлових приміщень, але ці приміщення відповідачка без його дозволу передала в оренду суб'єкту господарської діяльності, у зв'язку з чим у доступі до приміщень йому було відмовлено. Він надіслав на адресу відповідачки лист про розподіл спільного набутого майна, однак відповідачка ніякої відповіді не надала.

Позивач просив поділити майно подружжя та визнати за ним: право власності на /₂ частини нежитлового приміщення, загальною площею 50,9 кв. м; право власності на /₂ частини нежитлового приміщення, загальною площею 235,0 кв. м; право власності на /₂ частини нежитлового приміщення, загальною площею 184,3 кв. м; право власності на /₂ частини нежитлового приміщення, загальною площею 114,8 кв. м; право власності на /₂частини нежитлової будівлі, загальною площею 368,5 кв. м; право власності на /₂ частини земельної ділянки, загальною площею 0,1525 га.

✅2. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням суду першої інстанції, яке залишене без змін постановою апеляційного суду, позов позивача задоволено. Визнано за позивачем право власності на /₂ частини нежитлового приміщення, загальною площею 50,9 кв. м.

Визнано за позивачем право власності на /₂ частини нежитлового приміщення, загальною площею 235,0 кв. м.

Визнано за позивачем право власності на /₂ частини нежитлового приміщення, загальною площею 184,3 кв. м.

Визнано за позивачем право власності на /₂ частини нежитлового приміщення, загальною площею 114,8 кв. м. Визнано запозивачем право власності на /₂ частини нежитлової будівлі, загальною площею 368,5 кв. м.

Визнано за позивачем право власності на /₂ частини земельної ділянки, загальною площею 0,1525 га.

Задовольнивши позов, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що спірні об'єкти нерухомого майна придбані сторонами за час шлюбу, тому є об'єктами спільної сумісної власності подружжя.

✅3. Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обґрунтування

Стосовно спільності набутого сторонами майна Згідно з частиною третьою статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Аналогічні положення містяться в статті 60 СК України. Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом з тим зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

У постанові Верховного Суду від 22.01.2020 у справі №711/2302/18 викладений загальний правовий висновок про те, що статтями 60, 70 СК України, 368 ЦК України передбачено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя. Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов'язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю. Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім'я одного з подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя. Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована. Якщо ж заява одного з подружжя про те, що річ була куплена на її особисті кошти, не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною. Таким чином, тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того з подружжя, хто заперечує проти визнання майна об'єктом спільної сумісної власності подружжя. Сам собою факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя.

У цій справі суди при вирішенні спору врахували, що статус спільної сумісної власності визначається такими чинниками, як час набуття майна та кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).

Суди встановили, що спірне майно сторони придбали за час шлюбу. Позивач у цій справі надавав згоду на купівлю спірного майна, за яким у спільну сумісну власність подружжя набуватимуться об'єкти нерухомого майна.

Суди оцінили доводи сторін щодо придбання нерухомості за особисті кошти та встановили, що відповідачка після продажу майна, яке було її особистою власністю, надала грошові кошти у сумі 62 0 00,00 дол. США у позику іншій особі, яка повернула зазначену позику 11.10.2009 в сумі 496 620,00 гривні. Проте відповідачка не довела наявними та допустимими доказами своїх тверджень на використання саме цих коштів на придбання об'єктів нерухомості протягом 2011 - 2013 років. Позивач наполягав на тому, що спірне нерухоме майно придбано за грошові кошти, які він позичив у своєї сестри, проте не підтвердив такі обставини беззаперечними доказами. Встановивши, що спірне нерухоме майно було придбано за час шлюбу, згоду чоловіка (позивача) на придбання дружиною (відповідачкою) кожного об'єкта нерухомості, оцінивши доводи сторін стосовно їх придбання за особисті кошти, суди дійшли правильного висновку про те, що відповідачка не спростувала презумпцію спільності майна подружжя, та про поширення режиму спільного майна подружжя на спірну нерухомість.

Щодо істотного збільшення майна у вартості

Відповідачка посилається на те, що вона здійснила ремонт у нежитлових приміщеннях, внаслідок чого істотно збільшилася їх вартість, тому її частка у праві власності на це майно має бути збільшена. Відсутні висновки Верховного Суду у подібних правовідносинах щодо того, що фактично значно збільшено вартість майна, аніж на момент його придбання, а тому у разі 8 визнання майна об'єктом спільної сумісної власності частка позивача має бути зменшена.

ВП ВС у постанові від 22.09.2020 у справі №214/6174/14-ц вказала, що істотність збільшення вартості майна підлягає з'ясуванню шляхом порівняння вартості майна до та після поліпшень внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя.

Наведений висновок стосується врегулювання питання про збільшення вартості спільного майна за рахунок особистих коштів того з подружжя, який не був титульним власником. Проте відповідачка є таким власником.

Також у постанові ВП ВС від 22.09.2020 у справі №214/6174/14-ц сформульовано правовий висновок про те, що відповідно до статті 60 СК України, якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Зі змісту статті 62 СК України випливає, що втручання у право власності може бути обґрунтованим і дотримано балансу інтересів подружжя у разі наявності у сукупності двох факторів: 1) істотність збільшення вартості майна; 2) таке збільшення вартості пов'язане зі спільними трудовими чи грошовими затратами або затратами другого з подружжя, який не є власником. Як трудові затрати необхідно розуміти особисту чи спільну трудову діяльність подружжя. Така діяльність може бути направлена на ремонт майна, його добудову чи перебудову, тобто дії, що потягли істотне збільшення вартості такого майна. Грошові затрати передбачають внесення особистих чи спільних коштів на покращення чи збільшення майна. Наявність істотного збільшення вартості є оціночним поняттям, тому у конкретній справі рішення про задоволення чи відмову у задоволенні позову приймається судом з урахуванням усіх його обставин. Істотність має визначальне значення, позаяк необхідно враховувати не лише збільшення остаточної вартості порівняно з первинною оцінкою об'єкта, у співмірності з одиницями тенденцій загального удорожчання конкретного майна, інфляційними процесами, якісні зміни характеристик самого об'єкта та ту обставину, що первинна оцінка чи сам об'єкт стають малозначними в остаточній вартості об'єкта власності чи у остаточному об'єкті. Велика Палата Верховного Суду вважає, що істотність збільшення вартості майна підлягає з'ясуванню шляхом порівняння вартості майна до та після поліпшень внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя. Тобто істотність збільшення вартості має відбутися така, що первинний об'єкт нерухомості, який належав одному з подружжя на праві приватної вартості, розчиняється, нівелюється, втрачається чи стає настільки несуттєвим, малозначним порівняно з тим об'єктом нерухомого майна, який з'явився під час шлюбу у результаті спільних трудових чи грошових затрат подружжя чи іншого з подружжя, який не є власником.

Відповідно до частини другої статті 70 СК України при вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, ухилявся від участі в утриманні дитини (дітей), приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї.

Відповідачка зазначала, що вона здійснила ремонт у спірних нежитлових приміщеннях з 2012 року до 2015 року, коли сторони перебували у шлюбі, однак доказів поліпшення спірних об'єктів нерухомості за рахунок особистих коштів відповідачка не надала, а Верховний Суд не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні судів попередньої інстанції (стаття 400 ЦПК України).

Щодо способу поділу майна фізичної особи - підприємця У постанові ВС від 24.04.2020 у справі №766/17847/16-ц, на яку посилається заявниця у касаційній скарзі, сформульований висновок про те, що майно, яке придбано за рахунок спільних коштів подружжя, однак при цьому зареєстроване за фізичною особою - підприємцем і використовується для підприємницької діяльності, є приватною власністю останнього, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов'язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя (а не право власності на саме майно) або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності фізичної особи - підприємця. Для задоволення вимоги виплати половини вартості внесеного майна доведенню підлягає факт придбання майна за рахунок спільних коштів подружжя.

Предметом позовних вимог у справі №766/17847/16-ц є стягнення грошової компенсації вартості нерухомого майна, тому висновки у постанові Верховного Суду від 24.04.2020 не є релевантними.

У постанові Верховного Суду України від 18.05.2016, провадження №6-1327цс15, на яку посилається заявниця у касаційній скарзі, зазначено, що майно фізичної особи - підп.риємця, як майно для професійної діяльності члена сім'ї і яке придбане за кошти від своєї діяльності як підприємця і використовується в його підприємницькій діяльності не в інтересах сім'ї, необхідно розглядати як його особисту приватну власність відповідно до статті 57 СК України, а не як об'єкт спільної сумісної власності подружжя, який підпадає під регулювання статей 60, 61 СК України. Верховний Суд України скасував попередні судові рішення з тих підстав, що суди без встановлення джерела коштів на придбання майна та мети його придбання дійшли висновку про те, що спірне майно є спільною сумісною власністю подружжя.

У цій справі суди встановили, що майно відповідачки, яке використовується для її господарської діяльності, набуте за час шлюбу, оскільки придбане за рахунок належних подружжю коштів. Отже, посилання заявника на постанову Верховного Суду України від 18.05.2016 є безпідставним.

У постановах Верховного Суду України від 11.03.2015 у справі №6-21цс15, від 16.12.2015 у справі №6-1109цс15, від 13.06.2016 у справі №6-1752цс15, від 11.09.2019 у справі №2107/3988/2012, від 06.11.2019 у справі №161/11764/15-ц, від 11.12.2019 у справі №553/1271/18, від 19.02.2020 у справі №279/6459/14-ц сформульовано висновок про те, що системний аналіз статей 57, 60, 61 СК України дозволяє дійти висновку про те, що майно фізичної особи - підприємця може бути об'єктом спільної сумісної власності подружжя і предметом поділу між ними з урахуванням загальних вимог законодавства щодо критеріїв визначення спільного майна подружжя та способів поділу його між ними. Під час здійснення поділу майна в судовому порядку суд повинен виходити з презумпції рівності часток, а також з вимог статті 71 СК України, відповідно до якої поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі або реалізується через виплату грошової компенсації вартості його частки у разі неподільності майна (частина друга статті 364 ЦК України). При цьому відповідно до частини другої статті 71 СК України речі для професійних занять присуджуються тому з подружжя, хто використовував їх у своїй професійній діяльності. Вартість цих речей враховується при присудженні іншого майна другому з подружжя. Майно фізичної особи - підприємця (яке використовується для господарської діяльності фізичної особи - підприємця) вважається спільним майном подружжя, як і інше майно, набуте в період шлюбу, за умови, що воно придбане за рахунок належних подружжю коштів.

Згідно зі статтею 52 ЦК України фізична особа - підприємець відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення.

Фізична особа - підприємець, яка перебуває у шлюбі, відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм особистим майном і часткою у спільній сумісній власності подружжя, яка належатиме їй при поділі цього майна.

Отже, майно фізичної особи - підприємця, яке використовується для її господарської діяльності, вважається спільним майном подружжя, як і інше майно, набуте в період шлюбу, за умови, що воно придбане за рахунок належних подружжю коштів.

Таким чином, системний аналіз вищезазначених норм матеріального права дозволяє дійти висновку про те, що майно фізичної особи - підприємця може бути об'єктом спільної сумісної власності подружжя і предметом поділу між кожним з подружжя з урахуванням загальних вимог законодавства щодо критеріїв визначення правового режиму спільного сумісного майна подружжя та способів поділу його між кожним з подружжя.

Щодо спливу позовної давності

У постанові Верховного Суду від 15.10.2020 у справі №639/6949/15-ц, на яку посилається відповідачка, зазначено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач має також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 81 ЦПК України, про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Відповідач, навпаки, має довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. Таким чином, пропущення позовної давності (встановленого законом строку на звернення до суду) за відсутності доказів про поважність причин пропуску є підставою для відмови в позові, якщо особа не доведе, що про порушення права вона довідалася або могла довідатися в межах строку позовної давності.

Подібний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 04.08.2021 у справі №334/10409/14-ц, постановах Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі №907/50/16, від 11.09.2019 у справі №487/10132/14, від 30.01.2019 у справі №706/1272/14, від 19.11.2019 у справі №911/3680/17, на які також посилається відповідачка у касаційній скарзі.

Висновки судів у справі, що переглядається, не суперечать висновкам, викладеним у вказаних постановах Верховного Суду щодо застосування норм матеріального права.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

За загальним правилом перебіг позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Відповідно до статті 72 СК України позовна давність не застосовується до вимог про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, якщо шлюб між ними не розірвано. До вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один зі співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.

Для визначення моменту виникнення права на позов важливим є як об'єктивний (сам факт порушення права), так і суб'єктивний (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти. Для правильного застосування частини першої статті 261 ЦК України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а і об'єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав.

Отже, позивач повинен довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що випливає із загального правила, встановленого статтями 12, 81 ЦПК України. Відповідач, навпаки, повинен довести, що інформацію про порушення права можна було отримати раніше. Досліджуючи питання щодо спливу позовної давності, суд апеляційної інстанції встановив, що в серпні 2018 року був викликаний наряд патрульної поліції, по прибуттю якого від позивача надійшла заява, у якій він просить прийняти заходи до його колишньої дружини, яка перешкоджає йому у доступі до спільного майна.

Вказане свідчить про те, що про порушення права власності на спільне майно подружжя позивачу стало відомо в серпні 2018 року, що і є початком перебігу позовної давності.

Враховуючи, що позивач звернувся до суду з цим позовом у вересні 2018 року, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про дотримання позивачем визначеного статтею 267 ЦК України строку позовної давності.

вівторок, 5 листопада 2024 р.

Поділ майна подружжя

пʼятниця, 21 червня 2024 р.

КЛЮЧОВІ ВИСНОВКИ ВП ВС У СПРАВАХ ПРО ПОДІЛ СПІЛЬНОГО МАЙНА ПОДРУЖЖЯ

субота, 13 квітня 2024 р.

Поділ майна подружжя

неділя, 7 квітня 2024 р.

ДАЙДЖЕСТ ПРАВОВИХ ПОЗИЦІЙ ВС У СПРАВАХ ПРО ПОДІЛ СПІЛЬНОГО СУМІСНОГО МАЙНА ПОДРУЖЖЯ

вівторок, 27 лютого 2024 р.

Справи щодо поділу майна подружжя

вівторок, 5 листопада 2024 р.

пʼятниця, 21 червня 2024 р.

субота, 13 квітня 2024 р.

неділя, 7 квітня 2024 р.

вівторок, 27 лютого 2024 р.