Постанова КЦС
ВС від 26.10.2023 №233/418/22 (61-11951св23), https://reyestr.court.gov.ua/Review/114513306, Суддя-доповідач: Фаловська І. М.
Короткі
висновки:
існування між
сторонами неприязних стосунків ускладнює погодження ними форм та методів
спілкування з дитиною, тож зобов`язання матері не чинити відповідні перешкоди
батьку дитини, визначене судовим рішенням, сприятиме розумінню того, що права
кожного з батьків є рівними.
Згідно зі статтею 15 ЦК України
кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення,
невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу,
який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Частиною 1 ст.4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку,
встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених,
невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до ч.1 ст.5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права,
свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні
та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до
цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих
учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша
статті 13 ЦПК України).
Звертаючись до суду з позовом,
ОСОБА_1 як на підставу своїх порушених прав посилається на те, що батько, який
проживає окремо від дитини, також має право на особисте спілкування з нею, а
мати не має права перешкоджати батькові спілкуватися з дитиною та брати участь
у її вихованні, якщо таке спілкування не має негативного впливу на нормальний
розвиток дитини. Зазначає, що, на його думку, найкращим інтересам дитини буде
відповідати графік спілкування з дитиною, але без обов`язкової присутності
матері під час побачень, оскільки це може призвести до потенційних сварок між
батьками, що унеможливить налагодженню нормального контакту між батьком та
сином.
Статтею 18 Конвенції про права
дитини від 20.11.1989, ратифікованої Україною 27.02.1991 (далі - Конвенція про
права дитини), визначено принцип загальної та однакової відповідальності обох
батьків за виховання і розвиток дитини, а також встановлено, що найкращі
інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
Відповідно до ч.1 ст.3 Конвенції про права дитини в усіх діях щодо дітей,
незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що
займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи
законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому
забезпеченню інтересів дитини.
Згідно з ч.3 ст.9 Конвенції про
права дитини держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним
чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі
контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим
інтересам дитини.
У статті 7 Конвенції про права
дитини передбачено, що кожна дитина має право знати своїх батьків і право на їх
піклування.
Відповідно до ч.1 ст.15 Закону
України «Про охорону дитинства» (тут і далі - у редакції, чинній на момент
виникнення спірних правовідносин) дитина, яка проживає окремо від батьків або
одного з них, має право на підтримання з ними регулярних особистих стосунків і
прямих контактів.
Згідно зі ст.141 СК України, у
редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) мати, батько мають
рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у
шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини
не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім
випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу.
Частиною 2 ст.150 СК України
передбачено, що батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її
фізичний, духовний та моральний розвиток.
Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім
випадків, коли таке право обмежене законом (стаття 153 СК України).
Відповідно до ч.1-3 ст.157 СК України питання виховання дитини вирішується
батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті. Той
із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її
вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким
проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо,
спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не
перешкоджає нормальному розвиткові дитини.
Згідно з ч.1, 2 ст.159 СК України,
якщо той із батьків, з ким проживає дитина, чинить перешкоди тому з батьків,
хто проживає окремо, у спілкуванні з дитиною та у її вихованні, зокрема якщо
він ухиляється від виконання рішення органу опіки та піклування, другий із
батьків має право звернутися до суду з позовом про усунення цих перешкод.
Суд визначає способи участі одного
з батьків у вихованні дитини (періодичні чи систематичні побачення, можливість
спільного відпочинку, відвідування дитиною місця його проживання тощо), місце
та час їхнього спілкування. В окремих випадках, якщо це викликано інтересами
дитини, суд може обумовити побачення з дитиною присутністю іншої особи. Під час
вирішення спору щодо участі одного з батьків у вихованні дитини береться до
уваги ставлення батьків до виконання своїх обов`язків, особиста прихильність
дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що
мають істотне значення, в тому числі стан психічного здоров`я одного з батьків,
зловживання ним алкогольними напоями або наркотичними засобами.
Системний аналіз наведених
міжнародних правових норм та норм внутрішнього законодавства України вказує на
те, що питання виховання дитини вирішуються батьками спільно.
Батько, який проживає окремо від
дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має беззаперечне право на
особисте спілкування з дитиною, враховуючи його ставлення до виконання своїх
батьківських обов`язків, прихильність дитини до батька, вік дитини, стан її
здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення.
Мати, яка проживає разом з дитиною, не має права перешкоджати батьку
спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не
має негативного впливу на нормальний розвиток дитини.
Визначальним принципом регулювання
сімейних відносин за участю дитини є максимально можливе урахування інтересів
дитини (ч.8 ст.7 СК України, ст.11 Закону України «Про охорону дитинства).
Згідно з ч.2 ст.155 СК України
батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.
Питання справедливої рівноваги між
інтересами батьків та інтересами дитини неодноразово аналізував ЄСПЛ, практика
якого відповідно до ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування
практики ЄСПЛ» і ч.4 ст.10 ЦПК України застосовується судом як джерело права.
У рішенні від 07.12.2006 у справі
«Хант проти України» ЄСПЛ зазначив, що між інтересами дитини та інтересами
батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги,
особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю
природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття
8 Конвенції не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити
здоров`ю чи розвитку дитини (рішення ЄСПЛ від 07.08.1996 у справі «Йогансен
проти Норвегії»).
У рішенні ЄСПЛ від 11.07.2017 у
справі «М. С. проти України» (заява № 2091/13) йдеться про визначення інтересів
дитини, їх місця у взаємовідносинах між батьками. У згаданому рішенні ЄСПЛ
зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній
справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще
відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є
особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах
дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому
середовищі, що не є неблагодійним. На сьогодні існує широкий консенсус, у тому
числі у міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що у всіх рішеннях, що
стосуються дітей, їх найкращі інтереси повинні мати першочергове значення.
Аналіз наведених норм права та практики ЄСПЛ дає підстави для висновку, що
рівність прав батьків є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний
розвиток та належне виховання, й передусім повинні бути визначені інтереси
дитини, а вже тільки потім - права її батьків.
Отже, положення про рівність прав
та обов`язків батьків у вихованні дитини не може тлумачитися на шкоду інтересам
дитини.
У справах зі спорів щодо участі
батьків у вихованні та спілкуванні з дитиною узагальнений та формальний підхід
є неприпустимим, оскільки сама наявність спору з цього приводу є суттєвим
інструментом впливу, особливо у відносинах між колишнім (фактичним) подружжям,
який може використовуватися не в інтересах дитини. Кожна справа потребує
детального вивчення ситуації, врахування різноманітних чинників, які можуть
вплинути на інтереси дитини, у тому числі її думки, якщо вона відповідно до
віку здатна сформулювати власні погляди.
Подібний висновок викладений у постановах ВС від 19.01.2022 у справі №
189/68/20 (провадження №61-16244св21), від 08.02.2023 у справі № 334/1202/20
(провадження № 61-7951св22), від 15.08.2023 у справі № 759/4170/20 (провадження
№ 61-3420св23).
Отже, при вирішенні спору щодо участі у вихованні та порядку зустрічей з
дитиною того з батьків, хто проживає окремо від дитини, судом мають
враховуватися передусім інтереси дитини. Встановлений сімейним законодавством
принцип повної рівності обох батьків у питаннях виховання дітей може бути
обмежений судом в інтересах дитини.
Суди попередніх інстанцій, встановлюючи порядок участі батька ОСОБА_1 у
вихованні малолітнього сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , взяли до уваги поведінку
батька, спрямовану на участь у вихованні і житті сина, та доведеність факту
перешкоджання ОСОБА_2 спілкуванню ОСОБА_1 з дитиною.
Відповідно до ч.6 ст.19 СК України суд може не погодитися з висновком органу
опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам
дитини.
Відповідно до ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини,
на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім
випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з ч.1 ст. 76 ЦПК України
доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або
відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників
справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Частинами 1 ст.80 ЦПК України визначено, що достатніми є докази, які в своїй
сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин
справи, які входять до предмета доказування.
Відповідно до ст.89 ЦПК України суд
оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному,
повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює
належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також
достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
При цьому, змінюючи рішення суду
першої інстанції в частині відсутності необхідності у присутності матері під
час спілкування батька з сином, суд апеляційної інстанції дійшов правильного
висновку про те, що присутність матері під час спілкування позивача з дитиною
не є доцільною за наявності встановлених неприязних стосунків між позивачем та
відповідачкою. Колегія суддів вважає, що проведення зустрічей батька із сином
виключно у присутності матері є необґрунтованим, оскільки такі вимоги обмежують
права батька та дитини на безперешкодне особисте спілкування. Доводи заявниці
про наявність обставин, за яких їх з позивачем син не міг би спілкуватись з
батьком за її відсутності і, що такі побачення можуть негативно вплинути на
розвиток дитини, не можуть бути підставою для скасування оскаржуваних судових
рішень, оскільки є недоведеними. Посилання ОСОБА_2 на зазначені обставини без
надання належних доказів та за відсутності протипоказань у спілкуванні батька
та сина є безпідставними.
Колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про
визначений спосіб участі батька у вихованні та безперешкодному спілкуванні із
сином за встановленим графіком та вважає, що апеляційний суд врахував інтереси
дитини, які мають пріоритет над інтересами батьків, а також закріплений у
положеннях міжнародних норм та норм законодавства України принцип рівності
батьків у реалізації права на вільне спілкування з дитиною та участь у її
вихованні, поведінку батька та його активне бажання брати участь у вихованні та
спілкуванні зі своїм сином.
Правильними є висновки апеляційного суду про можливість визначення порядку
періодичних тимчасових побачень батька з дитиною без присутності матері,
оскільки право батька на спілкування з дитиною є його незаперечним правом, а
спілкування дитини з батьком відповідає її інтересам. Подібний висновок викладений у постанові ВС від
07.06.2023 у справі № 607/2272/22 (провадження № 61-2215св23).
Щодо доводів касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції
висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених
у постанові Верховного Суду від 15 березня 2023 року у справі № 577/3878/21
(провадження № 61-8759св22), колегія суддів зазначає таке.
Верховний Суд у постанові від
15.03.2023 у справі № 577/3878/21 (провадження № 61-8759св22) зазначив, що
«апеляційний суд погодився з рішенням суду в частині зобов`язання ОСОБА_1 не
чинити перешкоди відповідачу у спілкуванні з дитиною. Апеляційний суд зазначив,
що наслідки особистого конфлікту між батьками негативно впливають на дитину та
не сприяють якнайкращому задоволенню її інтересам, які мають пріоритет над
інтересами батьків. Натомість існування між сторонами неприязних стосунків
ускладнює погодження ними форм та методів спілкування з дитиною, тож
зобов`язання матері не чинити відповідні перешкоди батьку дитини, визначене
судовим рішенням, сприятиме розумінню того, що права кожного з батьків є
рівними. Колегія суддів Верховного Суду погоджується з таким висновком судів,
адже такий спосіб участі батька у вихованні сина та спілкуванні з ним у повній
мірі відповідатиме інтересам дитини, забезпечує справедливу рівновагу між
інтересами дитини та батьків, а також рівність прав батьків щодо дитини».
Таким чином, обґрунтування, наведене заявником в касаційній скарзі, не свідчить
про помилковість застосування апеляційним судом норм матеріального права,
оскільки викладені в оскаржуваному судовому рішенні в цій справі висновки суду
не суперечать правовим висновкам, сформульованим у вищенаведеній постанові
Верховного Суду.
Доводи касаційної скарги про
неможливість в умовах воєнного стану спілкування дитини з батьком без
присутності матері, колегія суддів відхиляє, оскільки позбавлення батька
можливості спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, за
відсутності обставин, які б давали підстави для висновку, що таке спілкування
перешкоджає нормальному розвитку дитини, є порушенням гарантованого законом
права батька на рівне з матір`ю дитини право на спілкування та участь у її
вихованні. Батьки мають налагодити співпрацю з метою забезпечення належного
контакту між кожним із них з дитиною, встановлення можливості спілкування та
спільного проведення часу, керуючись передусім найкращими інтересами дитини.
Верховний Суд є судом права, а не
факту, тому з огляду на вимоги процесуального закону не здійснює переоцінку
доказів у зв`язку з тим, що це знаходиться поза межами повноважень Верховного
Суду за приписами статті 400 ЦПК України.
Велика палата у постанові від 16.01.2019 у справі № 373/2054/16-ц (провадження
№ 14-446цс18) зазначила, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка
доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено
статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не
наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Аналізуючи питання обсягу
дослідження доводів заявника по суті спору та їх відображення в оскаржених
судових рішеннях (з урахуванням доводів касаційної скарги, які стали підставою
для відкриття касаційного провадження), питання вмотивованості висновків судів,
ВС виходить з того, що у справі, яка розглядається, сторонам надано мотивовану
відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних
відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують
обґрунтованих та правильних висновків суду апеляційної інстанції, в загальному
зводяться до переоцінки доказів.
ЄСПЛ вказав, що п.1 ст.6 Конвенції
про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати
свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді
на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування
рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі
«Серявін та інші проти України», заява № 4909/04, від 10.02.2010).
Відтак, наведені ОСОБА_2 , в
інтересах якої діє адвокат Скрипченко Д. В., у касаційній скарзі доводи не
можуть бути підставами для скасування оскаржуваного судового рішення, оскільки
вони спростовуються встановленими у справі обставинами та не доводять порушення
або неправильного застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального
та процесуального права, а колегія суддів не встановила фундаментальних
порушень, допущених судами при розгляді спору у даній справі.
На думку судової колегії, судове рішення, що переглядається, є достатньо мотивованим.
