🔥Постанова КЦС ВС від 17.01.2024 № 759/14906/18 (61-466св23):  

👨‍⚖️Суддя-доповідач: Коротун В. М.

✅Спільний побут передбачає ведення жінкою та чоловіком спільного господарства, наявність спільного бюджету, витрат, придбання майна для спільного користування, в тому числі за спільні кошти та внаслідок спільної праці, спільна участь в утриманні житла, його ремонт, спільне харчування, піклування чоловіка та жінки один про одного/надання взаємної допомоги тощо. При цьому має бути встановлена і доведена саме сукупність вказаних усталених обставин та відносин, оскільки самі по собі, наприклад, факти перебування у близьких стосунках чоловіка та жінки або спільна присутність їх на святах, або пересилання коштів, або періодичний спільний відпочинок, або проживання за однією адресою, факт реєстрації за такою адресою при відсутності інших наведених вище ознак не можуть свідчити, що між чоловіком та жінкою склались та мали місце усталені відносини, притаманні подружжю

✔️Щодо вимоги про встановлення факту проживання сторін однією сім`єю без реєстрації шлюбу

Відповідно до частини другої статті 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Пунктом 6 рішення Конституційного Суду від 03 червня 1999 № 5-рп/99 установлено, що до членів сім`ї належать особи, які постійно мешкають разом та ведуть спільне господарство. Ними можуть бути не тільки близькі родичі,

а й інші особи, які не перебувають у безпосередніх родинних зв`язках. Обов`язковою умовою для визнання їх членами сім`ї є факт спільного проживання, ведення спільного господарства, наявність спільних витрат, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт і т. п.

Згідно з частинами першою, другою статті 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення в них прав та обов`язків подружжя.

Відповідно до частини першої статті 36 цього Кодексу шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя.

Відповідно до статей 12, 13, 81 ЦПК України суд розглядає справи в межах вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених ЦПК України випадках. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх позовних вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Доказування не можуть ґрунтуватись на припущеннях.

Встановлення факту проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без реєстрації шлюбу передбачає доведення перед судом факту спільного їх проживання, наявності у них спільного побуту, виникнення між ними у зв`язку із цим взаємних прав та обов`язків, притаманних подружжю. Під спільним проживанням слід розуміти постійне фактичне мешкання чоловіка та жінки за однією адресою, збереження ними у такому житлі переважної більшості своїх речей, зокрема щоденного побутового вжитку, сприйняття ними цього місця проживання як свого основного, незалежно від того, що будь-хто із них за особливістю своєї роботи/служби зумовлений тривалий час бути відсутнім за цим місцем проживання (несення військової служби, вахтовий метод роботи). Спільний побут, в свою чергу, передбачає ведення жінкою та чоловіком спільного господарства, наявність спільного бюджету, витрат, придбання майна для спільного користування, в тому числі за спільні кошти та внаслідок спільної праці, спільна участь в утриманні житла, його ремонт, спільне харчування, піклування чоловіка та жінки один про одного/надання взаємної допомоги тощо. До прав та обов`язків, притаманних подружжю, слід віднести зокрема, але не виключно, існування між чоловіком та жінкою, реалізацію ними особистих немайнових прав, передбачених главою 6 СК України, тощо. При цьому має бути встановлена і доведена саме сукупність вказаних усталених обставин та відносин, оскільки самі по собі, наприклад, факти перебування у близьких стосунках чоловіка та жінки або спільна присутність їх на святах, або пересилання коштів, або періодичний спільний відпочинок, або проживання за однією адресою, факт реєстрації за такою адресою при відсутності інших наведених вище ознак не можуть свідчити, що між чоловіком та жінкою склались та мали місце усталені відносини, притаманні подружжю.

Наведені правові висновки суду повністю узгоджуються із правовими позиціями, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від

03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц, постановах Верховного Суду від 26 вересня 2018 року у справі № 244/4801/13-ц, від 28 листопада 2018 року

у справі № 127/11013/17, від 16 січня 2019 року у справі № 343/1821/16-ц, від

27 лютого 2019 року у справі № 522/25049/16-ц, від 27 березня 2019 року

у справі № 354/693/17-ц, від 17 квітня 2019 року у справі № 490/6060/15-ц, від

15 серпня 2019 року у справі № 588/350/15, від 23 вересня 2019 року у справі № 279/2014/15-ц, від 10 жовтня 2019 року у справі № 748/897/18, від

11 грудня 2019 року у справі № 712/14547/16-ц, від 12 грудня 2019 року

у справі № 490/4949/17, від 18 грудня 2019 року в справі № 761/3325/17-ц, від 24 січня 2020 року у справі № 490/10757/16-ц, від 09 листопада 2020 року

у справі № 757/8786/15-ц та від 03 листопада 2022 року у справі

№ 361/4744/19.

Належними і допустимими доказами проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу можуть бути, зокрема, але не виключно: свідоцтва про народження дітей; довідки з місця проживання; свідчення свідків; листи ділового та особистого характеру тощо; свідоцтво про смерть одного із «подружжя»; свідоцтва про народження дітей, в яких чоловік

у добровільному порядку записаний як батько; виписки з погосподарських домових книг про реєстрацію чи вселення; докази про спільне придбання майна як рухомого, так і нерухомого (чеки, квитанції, свідоцтва про право власності); заяви, анкети, квитанції, заповіти, ділова та особиста переписка,

з яких вбачається, що «подружжя» вважали себе чоловіком та дружиною, піклувалися один про одного; довідки житлових організацій, сільських рад про спільне проживання та ведення господарства та ін. Аналогічна правова позиція міститься у постанові Верховного Суду від 15 липня 2020 року у справі № 524/10054/16.

В контексті визначення можливих доказів, їх оцінки як достатніх слід також зазначити, що згідно з усталеною судовою практикою самі лише показання свідків та спільні фотографії не можуть бути єдиною підставою для встановлення факту спільного проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу (постанова Верховного Суду від 12 грудня 2019 року

у справі № 466/3769/16-ц).

Вирішуючи заявлену в межах цієї справи позовну вимогу про встановлення факту спільного проживання ОСОБА_1 і ОСОБА_2 як чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу в період з червня 2007 року до

ІНФОРМАЦІЯ_2 , суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд дійшов висновку про відсутність належних і допустимих доказів на підтвердження доводів позивачки.

Посилання ОСОБА_1 на факт її вагітності до укладення шлюбу

є безпідставним, оскільки сам собою факт перебування у близьких стосунках чоловіка та жінки без доведення факту ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов`язків, притаманних подружжю, не може свідчити про те, що між ними склалися та мали місце усталені відносини, які притаманні подружжю (див. постанову Верховного Суду від 12 грудня 2019 року у справі № 490/4949/17 (провадження

№ 61-46210св18)).

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів

є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18)).

За таких обставинах суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 в частині встановлення факту її проживання

з ОСОБА_2 як чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу

у заявлений період.

#судовапрактика #проживанняоднієюсімєю #поділмайнаподружжя #сімейніспори 

 

🤗Канал ЦДСП у "Telegram": https://t.me/cdoslidzennasp

Встановлення факту проживання однією сім'єю

🔥Постанова КЦС ВС від 17.01.2024 № 759/14906/18 (61-466св23):  

📎https://zakononline.com.ua/court-decisions/show/116606829

👨‍⚖️Суддя-доповідач: Коротун В. М.

✅Сам собою факт перебування у близьких стосунках чоловіка та жінки без доведення факту ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов`язків, притаманних подружжю, не може свідчити про те, що між ними склалися та мали місце усталені відносини, які притаманні подружжю

✔️Щодо вимоги про встановлення факту проживання сторін однією сім`єю без реєстрації шлюбу

Відповідно до частини другої статті 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Пунктом 6 рішення Конституційного Суду від 03 червня 1999 № 5-рп/99 установлено, що до членів сім`ї належать особи, які постійно мешкають разом та ведуть спільне господарство. Ними можуть бути не тільки близькі родичі,

а й інші особи, які не перебувають у безпосередніх родинних зв`язках. Обов`язковою умовою для визнання їх членами сім`ї є факт спільного проживання, ведення спільного господарства, наявність спільних витрат, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт і т. п.

Згідно з частинами першою, другою статті 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення в них прав та обов`язків подружжя.

Відповідно до частини першої статті 36 цього Кодексу шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя.

Відповідно до статей 12, 13, 81 ЦПК України суд розглядає справи в межах вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених ЦПК України випадках. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх позовних вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Доказування не можуть ґрунтуватись на припущеннях.

Встановлення факту проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без реєстрації шлюбу передбачає доведення перед судом факту спільного їх проживання, наявності у них спільного побуту, виникнення між ними у зв`язку із цим взаємних прав та обов`язків, притаманних подружжю. Під спільним проживанням слід розуміти постійне фактичне мешкання чоловіка та жінки за однією адресою, збереження ними у такому житлі переважної більшості своїх речей, зокрема щоденного побутового вжитку, сприйняття ними цього місця проживання як свого основного, незалежно від того, що будь-хто із них за особливістю своєї роботи/служби зумовлений тривалий час бути відсутнім за цим місцем проживання (несення військової служби, вахтовий метод роботи). Спільний побут, в свою чергу, передбачає ведення жінкою та чоловіком спільного господарства, наявність спільного бюджету, витрат, придбання майна для спільного користування, в тому числі за спільні кошти та внаслідок спільної праці, спільна участь в утриманні житла, його ремонт, спільне харчування, піклування чоловіка та жінки один про одного/надання взаємної допомоги тощо. До прав та обов`язків, притаманних подружжю, слід віднести зокрема, але не виключно, існування між чоловіком та жінкою, реалізацію ними особистих немайнових прав, передбачених главою 6 СК України, тощо. При цьому має бути встановлена і доведена саме сукупність вказаних усталених обставин та відносин, оскільки самі по собі, наприклад, факти перебування у близьких стосунках чоловіка та жінки або спільна присутність їх на святах, або пересилання коштів, або періодичний спільний відпочинок, або проживання за однією адресою, факт реєстрації за такою адресою при відсутності інших наведених вище ознак не можуть свідчити, що між чоловіком та жінкою склались та мали місце усталені відносини, притаманні подружжю.

Наведені правові висновки суду повністю узгоджуються із правовими позиціями, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від

03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц, постановах Верховного Суду від 26 вересня 2018 року у справі № 244/4801/13-ц, від 28 листопада 2018 року

у справі № 127/11013/17, від 16 січня 2019 року у справі № 343/1821/16-ц, від

27 лютого 2019 року у справі № 522/25049/16-ц, від 27 березня 2019 року

у справі № 354/693/17-ц, від 17 квітня 2019 року у справі № 490/6060/15-ц, від

15 серпня 2019 року у справі № 588/350/15, від 23 вересня 2019 року у справі № 279/2014/15-ц, від 10 жовтня 2019 року у справі № 748/897/18, від

11 грудня 2019 року у справі № 712/14547/16-ц, від 12 грудня 2019 року

у справі № 490/4949/17, від 18 грудня 2019 року в справі № 761/3325/17-ц, від 24 січня 2020 року у справі № 490/10757/16-ц, від 09 листопада 2020 року

у справі № 757/8786/15-ц та від 03 листопада 2022 року у справі

№ 361/4744/19.

Належними і допустимими доказами проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу можуть бути, зокрема, але не виключно: свідоцтва про народження дітей; довідки з місця проживання; свідчення свідків; листи ділового та особистого характеру тощо; свідоцтво про смерть одного із «подружжя»; свідоцтва про народження дітей, в яких чоловік

у добровільному порядку записаний як батько; виписки з погосподарських домових книг про реєстрацію чи вселення; докази про спільне придбання майна як рухомого, так і нерухомого (чеки, квитанції, свідоцтва про право власності); заяви, анкети, квитанції, заповіти, ділова та особиста переписка,

з яких вбачається, що «подружжя» вважали себе чоловіком та дружиною, піклувалися один про одного; довідки житлових організацій, сільських рад про спільне проживання та ведення господарства та ін. Аналогічна правова позиція міститься у постанові Верховного Суду від 15 липня 2020 року у справі № 524/10054/16.

В контексті визначення можливих доказів, їх оцінки як достатніх слід також зазначити, що згідно з усталеною судовою практикою самі лише показання свідків та спільні фотографії не можуть бути єдиною підставою для встановлення факту спільного проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу (постанова Верховного Суду від 12 грудня 2019 року

у справі № 466/3769/16-ц).

Вирішуючи заявлену в межах цієї справи позовну вимогу про встановлення факту спільного проживання ОСОБА_1 і ОСОБА_2 як чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу в період з червня 2007 року до

ІНФОРМАЦІЯ_2 , суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд дійшов висновку про відсутність належних і допустимих доказів на підтвердження доводів позивачки.

Посилання ОСОБА_1 на факт її вагітності до укладення шлюбу

є безпідставним, оскільки сам собою факт перебування у близьких стосунках чоловіка та жінки без доведення факту ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов`язків, притаманних подружжю, не може свідчити про те, що між ними склалися та мали місце усталені відносини, які притаманні подружжю (див. постанову Верховного Суду від 12 грудня 2019 року у справі № 490/4949/17 (провадження

№ 61-46210св18)).

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів

є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18)).

За таких обставинах суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 в частині встановлення факту її проживання

з ОСОБА_2 як чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу

у заявлений період.

#судовапрактика #проживанняоднієюсімєю #поділмайнаподружжя #сімейніспори

УЧАСТЬ У ВИХОВАННІ ДИТИНИ

🔥Постанова КЦС ВС від 24.01.2024 № 450/4288/21 (61-12432св23):  

📎https://zakononline.com.ua/court-decisions/show/116541698?from=%22450%2F4288%2F21%20%22

👨‍⚖️Суддя-доповідач: Литвиненко І. В.

✅При вирішенні спору щодо участі у вихованні та порядку зустрічей з дитиною того з батьків, хто проживає окремо від дитини, судом мають враховуватися передусім інтереси дитини. Встановлений сімейним законодавством принцип повної рівності обох батьків у питаннях виховання дітей може бути обмежений судом в інтересах дитини

✔️Відповідно до частини третьої статті 51 Конституції України сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Статтею 141 СК України визначено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу.

Відповідно до статті 142 СК України діти мають рівні права та обов`язки щодо батьків, незалежно від того, чи перебували їхні батьки у шлюбі між собою.

Згідно зі статтею 153 СК України мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом.

Частинами першою-третьою статті 157 СК України передбачено, що питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею.

Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.

Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню .

Стаття 15 Закону України «Про охорону дитинства» визначає, що дитина, яка проживає окремо від батьків або одного з них, має право на підтримання з ними регулярних особистих стосунків і прямих контактів. Батьки, які проживають окремо від дитини, зобов`язані брати участь у її вихованні і мають право спілкуватися з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини. У разі коли батьки не можуть дійти згоди щодо участі одного з батьків, який проживає окремо, у вихованні дитини, порядок такої участі визначається органами опіки та піклування за участю батьків виходячи з інтересів дитини. Рішення органів опіки та піклування з цих питань можуть бути оскаржені до суду у порядку, встановленому законом.

З огляду на статтю 158 СК України, за заявою матері, батька дитини орган опіки та піклування визначає способи участі у вихованні дитини та спілкуванні з нею того з батьків, хто проживає окремо від неї. Рішення про це орган опіки та піклування постановляє на підставі вивчення умов життя батьків, їхнього ставлення до дитини, інших обставин, що мають істотне значення.

Рішення органу опіки та піклування є обов`язковим до виконання. Особа, яка ухиляється від виконання рішення органу опіки та піклування, зобов`язана відшкодувати матеріальну та моральну шкоду, завдану тому з батьків, хто проживає окремо від дитини.

На підставі статті 159 СК України, якщо той із батьків, з ким проживає дитина, чинить перешкоди тому з батьків, хто проживає окремо, у спілкуванні з дитиною та у її вихованні, зокрема якщо він ухиляється від виконання рішення органу опіки та піклування, другий із батьків має право звернутися до суду з позовом про усунення цих перешкод.

Частиною другою статті 159 СК України встановлено, що суд визначає способи участі одного з батьків у вихованні дитини (періодичні чи систематичні побачення, можливість спільного відпочинку, відвідування дитиною місця його проживання тощо), місце та час їхнього спілкування.

В окремих випадках, якщо це викликано інтересами дитини, суд може обумовити побачення з дитиною присутністю іншої особи.

Під час вирішення спору щодо участі одного з батьків у вихованні дитини береться до уваги ставлення батьків до виконання своїх обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення, в тому числі стан психічного здоров`я одного з батьків, зловживання ним алкогольними напоями або наркотичними засобами.

Положеннями статті 19 СК України визначено, що у випадках, передбачених цим Кодексом, особа має право на попереднє звернення за захистом своїх сімейних прав та інтересів до органу опіки та піклування.

Рішення органу опіки та піклування є обов`язковим до виконання, якщо протягом десяти днів від часу його винесення заінтересована особа не звернулася за захистом своїх прав або інтересів до суду, крім випадку, передбаченого частиною другою статті 170 цього Кодексу.

Звернення за захистом до органу опіки та піклування не позбавляє особу права на звернення до суду.

У разі звернення з позовом до суду орган опіки та піклування припиняє розгляд поданої йому заяви.

При розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, виселення дитини, зняття дитини з реєстрації місця проживання, визнання дитини такою, що втратила право користування житловим приміщенням, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов`язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою.

Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.

Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.

Частиною першою статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року (ратифікована Україною 27 лютого 1991 року, дата набуття чинності для України                     27 вересня 1991 року) визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питанням соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Отже, при вирішенні спору щодо участі у вихованні та порядку зустрічей з дитиною того з батьків, хто проживає окремо від дитини, судом мають враховуватися передусім інтереси дитини. Встановлений сімейним законодавством принцип повної рівності обох батьків у питаннях виховання дітей може бути обмежений судом в інтересах дитини.

Врахувавши розумний баланс на участь обох батьків у вихованні дитини, а також запропонований ОСОБА_1 порядок побачення та його участі у вихованні дитини, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог              ОСОБА_1 .

Доводи касаційної скарги про неврахування судом висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах - право дитини висловлювати свою думку та право на врахування думки дитини щодо питань, які стосуються її життя, викладеного у постанові Верховного Суду від 23 лютого 2022 року у справі                               № 447/2136/20, не заслуговують на увагу, з таких підстав.

У постанові від 23 лютого 2022 року у справі № 447/2136/20 Верховний Суд, направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, виходив з того, що суду слід надати оцінку наявним у справі доказам, а саме: рішенню Виконавчого комітету Новороздільської міської ради Львівської області від 03 вересня 2019 року № 237, висновку психодіагностичного обстеження дитини, наданому                                             КЗ ЛОР «Львівський обласний дитячий психоневрологічний диспансер», показаннями свідків та психологів у їх сукупності та у взаємозв`язку з висновком органів поліції, куди повинна бути направлена заява ОСОБА_8 щодо неправомірних дій ОСОБА_9 стосовно малолітньої дитини, а також виходячи з якнайкращих інтересів дитини.

Згідно з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові                              від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20), … [на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими].

Таким чином, викладені в оскаржуваних судових рішеннях в цій справі висновки судів попередніх інстанцій не суперечать правовим висновкам, сформульованим у вищенаведеній постанові суду касаційної інстанції, на які посилається заявник в касаційній скарзі, так як суди виконали свій обов`язок щодо встановлення належності відповідача й обґрунтованості позову.

Посилання у касаційній скарзі на відсутність висновку органу опіки та піклування суд касаційної інстанції також відхиляє з таких підстав.

З матеріалів справи встановлено, що розпорядженням Давидівської сільської ради Львівського району Львівської області від 11 серпня 2021 року № 97/1 встановлено ОСОБА_1 тимчасовий порядок побачень з малолітнім сином ОСОБА_3 ,                                 ІНФОРМАЦІЯ_1 , в присутності матері дитини ОСОБА_2 , а саме: 14 серпня, 22 серпня, 28 серпня, ІНФОРМАЦІЯ_3 . Години побачень узгоджувати за попередньою домовленістю з матір`ю в телефонному режимі із урахуванням режиму дня дитини; ОСОБА_2 не створювати перешкод у побаченнях батька з сином.

Також ухвалою Львівського апеляційного суду від 30 березня 2023 року витребувано у комісії з питань захисту прав дітей Давидівської сільської ради Львівського району Львівської області висновок щодо способу участі батька ОСОБА_1 у вихованні дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

На виконання вимог вищезгаданої ухвали комісія з питань захисту прав дітей Давидівської сільської ради Львівського району Львівської області повідомила, що не може надати об`єктивного висновку щодо способу участі ОСОБА_1 у вихованні дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , оскільки мати малолітнього ОСОБА_2 перебуває за межами України.

Відповідно до частин, четвертої, п`ятої статті 19 СК України при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, виселення дитини, зняття дитини з реєстрації місця проживання, визнання дитини такою, що втратила право користування житловим приміщенням, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов`язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.

Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини (частина шоста статті 19 СК України).

Передбачена частинами четвертою та п`ятою статті 19 СК України обов`язковість висновку органу опіки та піклування у відповідних категоріях цивільних справ не може абсолютизуватися. У разі, якщо з тих чи інших причин такий висновок отримати не можна, суд має вирішити спір за наявними у справі доказами. Якщо з тих чи інших причин орган опіки та піклування відмовиться надати свій висновок у справі, де за приписами частин четвертої та п`ятої статті 19 СК України надання ним такого висновку є обов`язковим, ця обставина не означає неможливості розгляду та вирішення спору. Протилежний підхід є рівнозначним відмові у доступу до правосуддя і означав би порушення положень статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Зазначений підхід має загальний характер і є цілком справедливим для випадків, коли не було отримано письмового висновку органу опіки та піклування при розгляді справ, де участь органу опіки та піклування є обов`язковою, з огляду на неможливість надати такий висновок, зокрема, у зв`язку із перебуванням дитини за межами країни, перебуванням дитини на непідконтрольній території, неможливості встановити місце фактичного перебування дитини з одним із батьків тощо (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду                                 від 11 грудня 2023 року у справі № 523/19706/19 (провадження № 61-12112сво22)).

Отже, проаналізувавши зміст оскаржуваних судових рішень з точки зору застосування норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла висновку, що судами попередніх інстанцій були ухвалені судові рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Висновки судів у цій справі не суперечать правовим висновкам, викладеним у вищенаведеній постанові суду касаційної інстанції, на яку послався заявник у касаційній скарзі.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Оскільки питання про достатність доказів відноситься до компетенції судів першої та апеляційної інстанцій і апеляційним судом не встановлено порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції, то аргументи касаційної скарги про те, що суди не сприяли повному, об`єктивному і неупередженому розгляду справи, не можуть бути підставами для скасування ухвалених у справі судових рішень і стосуються переоцінки доказів та встановлення нових обставин.

Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи, а спрямовані виключно на доведення необхідності переоцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справі «Пономарьов проти України») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів попередніх інстанцій.

#судовапрактика #участьувихованнідитини #сімейніспори 

Поділ майна подружжя

Постанова КЦС ВС від 17.01.2024 № 522/17831/20 (61-7951 св 23):

https://reyestr.court.gov.ua/Review/116388667

Суддя-доповідач: Луспеник Д. Д.

При вирішенні спору про поділ майна, суд може не погодитися із запропонованим варіантом поділу такого майна та провести його поділ у інший спосіб, враховуючи інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставин, що мають істотне значення. Таким чином, обрання судом при вирішенні спору варіанту поділу майна подружжя, при наявності вимоги про його поділ, відмінного від того, про який просив позивач, не може бути розцінене як вихід судом за межі позовних вимог, оскільки позовна вимога - це поділ майна подружжя і вона є незмінною при будь-якому варіанті його поділу

Предметом касаційного переглядує лише порядок (спосіб) поділу майна подружжя, а саме: а) автомобіля марки Mersedes-Вenz, модель S 500, 2002 року випуску,

б) автомобіля Mersedes-Вenz модель 280, 2000 року випуску, в) земельної ділянки НОМЕР_5 площею 0,1265 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 ) гаражу, загальною площею

43,3 кв. м, який розташований за адресою: АДРЕСА_2 .

Позивач ОСОБА_1 хотіла поділити вказане майно так, аби виділити їм в особисту власність по 1/2 частині кожному, вважаючи, що суди, виділивши кожному з подружжя певне майно в цілому, вийшли за межі позовних вимог.

Верховний Суд з цим не погоджується.

За змістом частин першої та сьомої статті 41 Конституції України, частин першої та п`ятої статті 319 ЦК України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, і таке використання не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства.

Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом (речення перше абзацу другого частини першої

статті 71 СК України). Тобто суд має вирішити переданий на його розгляд спір про поділ спільної сумісної власності саме тоді, коли подружжя не домовилося про порядок такого поділу. Вирішення цього спору, зокрема щодо неподільної речі, не має зумовлювати у співвласників потребу після судового рішення домовлятися про порядок поділу цього ж майна, а саме про виплату одному із них компенсації іншим співвласником і про гарантії її отримання. Якщо одна зі сторін спору довірила його вирішення суду, відповідний конфлікт треба вичерпати внаслідок ухвалення судового рішення та подальшого його виконання.

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом (частина третя

статті 368 ЦК України).

Статтею 60 СК України передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Згідно зі статтею 68 СК України зазначено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до ЦК України.

Відповідно до пункту 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» судам роз`яснено, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК України, частину третю статті 368 ЦК України), відповідно до частин другої, третьої статті 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

Частиною першою статті 69 СК України визначено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Законодавцем визначено, що право на поділ майна, яке перебуває на праві спільної сумісної власності подружжя, належить кожному з них незалежно від того, в який момент здійснюється поділ: під час шлюбу або після його розірвання. Поділ може бути здійснений як за домовленістю подружжя, так і за судовим рішенням. В основу поділу покладається презумпція рівності часток подружжя, яка може бути спростована домовленістю подружжя або судовим рішенням.

Згідно з частиною першою статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Верховний Суд погоджується з висновками судів про те, що рухоме та нерухоме майно набуто сторонами за час шлюбу, воно є спільним сумісним майном подружжя, ці речі (об`єкти касаційного перегляду) є неподільними, тому підлягають поділу шляхом виділення у власність кожного окремі об`єкти рухомого та нерухомого майна.

Крім того, Верховний Суд погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про те, що поділивши спільне сумісне майно сторін, суд першої інстанції не вийшов за межі позовних вимог, які заявлялися сторонами, а врахував при визначенні варіанту поділу спірного майна доводи сторін щодо способу такого поділу, тому це не є зміною позовних вимог, а є способом вирішення виниклого спору між сторонами.

У касаційній скарзі зазначається, що відповідач ОСОБА_2 погодився з варіантом поділу спільного майна, запропонованого позивачкою, а суди поділили його усупереч цієї домовленості. Зазначене не відповідає обставинам справи, такої згоди відповідач не надавав. Більше того, у відзиві на касаційну скаргу

ОСОБА_2 не погоджується в цій частині з доводами скарги, погоджується з висновками судів щодо способу поділу нерухомого майна подружжя.  

Згідно з частиною першою статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Спосіб захисту права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду (див.: постанова Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц, провадження

№ 14-67 цс 20(пункт 58); постанова Великої Палата Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20, провадження № 14-182цс21, яка стосується саме поділу нерухомого майна подружжя (пункти 23-27, 36).

Зокрема, у пункті 36 наведеної постанови Великої Палати Верховного Суду зазначено таке: «Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду (частини друга, четверта та п`ята статті 71 СК України)».

Найбільш ефективне вирішення спору про поділ спільної сумісної власності подружжя досягається тоді, коли вимоги позивача охоплюють усе спільно набуте у шлюбі майно, зокрема й неподільне. Це відповідатиме принципу процесуальної економії, згідно з яким штучне подвоєння судового процесу є неприпустимим, бо вирішення справи у суді має усунути необхідність у новому зверненні до суду для вжиття додаткових засобів захисту (постанова Великої Палати Верховного Суду

від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (пункт 6.13), від 26 січня 2021 року

у справі № 522/1528/15-ц (пункт 82)). Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (пункт 63)).

При вирішенні спору про поділ майна, суд може не погодитися із запропонованим варіантом поділу такого майна та провести його поділ у інший спосіб, враховуючи інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставин, що мають істотне значення. Таким чином, обрання судом при вирішенні спору варіанту поділу майна подружжя, при наявності вимоги про його поділ, відмінного від того, про який просив позивач, не може бути розцінене як вихід судом за межі позовних вимог, оскільки позовна вимога - це поділ майна подружжя і вона є незмінною при будь-якому варіанті його поділу.

Подібні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 615/1364/16-ц, провадження № 61-6575 св 19, від 17 серпня 2022 року

у справі № 522/8676/20, провадження № 61-1714 св 22.

Суд апеляційної інстанції правильно вказав, що вартість майна, що підлягає поділу, визначається виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи. Це узгоджується з нормами СК України та правовими висновками Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеними у постанові

від 03 жовтня 2018 року у справі № 127/7029/15-ц (провадження № 61-9018сво18).

Разом з тим, зазначене слід оцінювати у контексті із принципом змагальності цивільного процесу. Реалізація принципу змагальності сторін у цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, зокрема, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Дотримання цього принципу є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81

ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані,

на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів),

що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин,

які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування

(частина перша статті 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку

про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

За змістом частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази

за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність

і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

У зв`язку з викладеним доводи касаційної скарги про те, що суди визначили вартість земельної ділянки не на час вирішення спору (не ринкова вартість) є безпідставними, так як, навпаки, суд зазначив, що поділ майна має здійснюватися за цінами на час вирішення спору. Разом з тим, це не означає, що сторона, яка посилається на певний факт, не повинна надавати докази їх відповідності. Так, ОСОБА_1 у позовній заяві зазначила, що ринкова вартість земельної ділянки становить 15 000 доларів США (а. с. 2, т. 1), При цьому у договорі купівлі-продажу вартість цієї земельної ділянки зазначена - 72 944 грн (а. с. 14-15, т. 1). Для встановлення ринкової вартості квартири на час розгляду справи суд пропонував сторонам надати відповідні докази. Позивачка ОСОБА_1 , зазначаючи у позові певну вартість земельної ділянки, не виконала свого процесуального обов`язку, про що зазначено вище, щодо надання доказів такої вартості земельної ділянки, зазначеної голослівно. Більше того, позивачка надала суду висновок експерта, виконаний на її замовлення, щодо оціночної вартості на час вирішення спору квартир та вартості поліпшень, зроблених у квартирі (а. с. 26-41, т. 1). Отже, з цього виснується, що позивачка знала про свій процесуальний обов`язок довести суду ринкову вартість спірного майна, але щодо земельної ділянки жодного доказу не надала, в експерта таке питання не з'ясовувала, суд призначити експертизу не просила. Відповідач не оспорює вартість земельної ділянки, визначену судом на підставі доказів, наявних у справі. Крім того, спірна земельна ділянка виділена саме ОСОБА_1 , тому її права щодо вартості землі не порушені.

Крім того, ОСОБА_2 вжив всіх можливих заходів для доведення дійсної вартості гаража, тоді як позивач не надала належних та допустимих доказів на підтвердження вартості вказаного майна на час вирішення спору, а також не спростувала визначену у висновках експертів ринкову вартість спірного майна.

Доводи касаційної скарги про необхідності скасування ухвали Приморського районного суду м. Одеси від 14 липня 2021 року щодо приєднання доказів,

є безпідставними, так як суд першої інстанції діяв відповідно до норм процесуального права. При цьому суд апеляційної інстанції надав оцінку цим доводам. Крім того, додаючи висновок експерта щодо вартості гаража,

ОСОБА_2 одночасно уточнив позовні вимоги, відмовився від певних вимог,

а також просив суд продовжити строк для подання відзиву на позовну заяву ОСОБА_1 з наданням відповідних доказів (а. с. 90-91, т. 1). Отже, порушень норм процесуального права щодо темпоральності подання доказів не порушено.

Посилання касаційної скарги на неврахування судом апеляційної інстанції відповідних правових висновків Верховного Суду є безпідставними, так як висновки судів у наведених справах зроблені за інших фактичних обставин та доказуванням вимог, які відрізняються від наведених.

Доводи касаційної скарги про те, що суд належно не мотивував свій висновок, чому певний автомобіль виділяється їй, а інший - відповідачу, є безпідставними.

Оскаржувані судові рішення ухвалено на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які учасники судового процесу посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні та які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у держава-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи

(див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» («Pronina v. Ukraine») від 18 липня 2006 року, заява № 63566/00, § 23).

Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення, оскільки судом надана оцінка всім важливим аргументам сторін. Про вказане, а саме про визначення судом способу поділу майна, яке є нерухомим і неподільним, Верховний Суд вище зазначив, що суд повністю вірно обґрунтував свій висновок.

Три важливих висновки Верховного Суду 2023 року щодо розгляду заяв про видачу обмежувального припису

 1. Обставини, встановлені в межах кримінального провадження щодо злочину, пов’язаного із домашнім насильством, можуть бути враховані для вирішення питання про застосування обмежувального припису в межах цивільного процесу 

Обставини, встановлені у межах кримінального провадження щодо злочину, пов’язаного із домашнім насильством, які мають значення для вирішення питання про застосування обмежувального припису в межах цивільного процесу, якщо це питання не вирішене у межах відповідного кримінального процесу, можуть бути враховані цивільним судом відповідно до умов ЦПК України (пункт 64 постанови)

Разом з тим, обставини, встановлені в межах цивільного процесу, та сам факт застосування обмежуючого припису згідно із процедурою ЦПК України не можуть мати вирішального значення для відповідного кримінального провадження.

У випадку застосування обмежувального припису в межах цивільного процесу суд, виходячи з принципу розумності, має оцінити лише підстави для висновку про наявність домашнього насильства, ризику його продовження чи повторного вчинення. Метою та предметом доказування у кримінальній справі щодо злочину, пов’язаного із домашнім насильством, є доведення факту вчинення цього злочину та встановлення поза розумним сумнівом вини кривдника у ньому (складу злочину), оскільки основною метою є охорона прав і свобод постраждалої особи від злочину та запобігання злочину через покарання кривдника, а не тимчасовий захист постраждалої особи від ймовірного повторення домашнього насильства (пункт 63).

Відповідна правова позиція зазначена в постанові Верховного Суду від 22.02.2023 року по справі № 531/352/22, провадження № 61-7349св22, з текстом постанови можна ознайомитись за цим посиланням: http://tinyurl.com/54dvwmpv

2. Спір щодо користування спільним нерухомим майном не може бути вирішений шляхом застосування заходів обмежувального припису 

Верховний Суд сформував правову позицію, що спір стосовно користування спільним нерухомим майном, що регулюється, зокрема, нормами ЦК України та СК України, не може бути вирішений шляхом застосування зазначених заявником заходів обмежувального припису.

Водночас Верховний Суд зауважив, що сам факт неодноразового звернення ОСОБА_1 до відповідних органів з підстав вчинення щодо нього психологічного, економічного та фізичного насильства свідчить про наявність тривалого конфлікту між заявником та заінтересованою особою, але не підтверджує факт того, що ОСОБА_2 вчинила щодо нього домашнє насильство, що є необхідною умовою для можливості застосування судом до відповідної особи спеціальних заходів щодо протидії домашньому насильству, які визначені Законом України «Про запобігання та протидію домашньому насильству».

Відповідна правова позиція зазначена в постанові Верховного Суду від 10.02.2023 року по справі № 676/3259/22, провадження № 61-10646св22, з текстом постанови  можна ознайомитись за цим посиланням: http://tinyurl.com/2mah38dc

3. Щодо оцінки ризиків

Оцінка ризиків має проводитись за факторами небезпеки (ризиків) щодо вчинення домашнього насильства шляхом відібрання свідчень від постраждалої від такого насильства особи, з’ясування обставин конфлікту та виявлення чинників і умов, які створюють або можуть створювати небезпеку для цієї особи. Фактори небезпеки (ризику) щодо вчинення домашнього насильства мають визначатися за результатами оцінки дій кривдника, які свідчать про ймовірність настання летальних наслідків у разі вчинення домашнього насильства з метою виявлення вірогідності продовження чи повторного вчинення домашнього насильства, настання тяжких або особливо тяжких наслідків його вчинення, а також смерті такої особи.

При вирішенні питання щодо застосування обмежувального припису суд на підставі встановлених обставин справи та оцінки факторів небезпеки (ризиків) щодо вчинення домашнього насильства має оцінити пропорційність вручання у права і свободи особи, враховуючи, що ці заходи пов’язані із протиправною поведінкою такої особи.

Суди під час вирішення заяви про видачу обмежувального припису мають надавати оцінку всім обставинам та доказам у справі, вирішувати питання про дотримання прав та інтересів дітей і батьків, а також забезпечити недопущення необґрунтованого обмеження прав у разі безпідставності та недоведеності вимог заяви.

Під час вирішення питання про наявність підстав для видачі обмежувального припису суди мають встановлювати, яким формам домашнього насильства піддавався заявник, та оцінювати ризики продовження у майбутньому домашнього насильства у будь-якому його прояві.

Відповідна правова позиція зазначена в постанові Верховного Суду від 17.05.2023 року по справі № 713/1745/22, провадження № 61-417св23, з текстом постанови  можна ознайомитись за цим посиланням: http://tinyurl.com/3f9sb66y

ТОП-3 найбільш значущі висновки Верховного Суду в сімейних справах про поділ майна подружжя

Ольга Михальчук, адвокат, магістр права, керівник Адвокатського бюро «Ольги Михальчук», член Центру сімейного права 

Практика розгляду сімейних спорів про поділ майна подружжя у 2023 році, враховуючи сучасні соціальні тенденції та виклики воєнного часу, підтверджує усталені правові позиції стосовно поділу спільного сумісного майна подружжя, а також посилює акценти на найбільш ефективне вирішення спору та принцип процесуальної економії для учасників судового процесу.

З метою висвітлення зазначених тенденцій пропонується розглянути найбільш значущі для практичного застосування правові позиції в сімейних справах про поділ майна подружжя, викладені у висновках Верховного Суду протягом 2023 року.

 1.Про найбільш ефективне вирішення спору про поділ спільної сумісної власності подружжя, яке досягається тоді, коли вимоги позивача охоплюють усе спільно набуте у шлюбі майно, зокрема й неподільне

✅(Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 серпня 2023 року по справі № 2-7539/08 (провадження № 61-12934 св 22), з повним текстом ознайомитися за посиланням: http://tinyurl.com/5n6ru9m6)

У постанові по справі № 2-7539/08 Верховний Суд висловив позицію, що суд повинен розглянути можливість здійснити поділ спільного сумісного майна подружжя без визначення грошової компенсації або з визначенням такої у мінімальному розмірі.

Верховний Суд, переглядаючи рішення судів попередніх інстанцій у частині позовних вимог про поділ нерухомого майна подружжя, керувався тим, що поділ майна подружжя здійснюється таким чином: по-перше, визначається розмір часток дружини та чоловіка в праві спільної власності на майно (стаття 70 СК України); по-друге, здійснюється поділ майна в натурі відповідно до визначених часток (стаття 71 СК України). У випадку множинності об’єктів нерухомого майна, що перебуває у спільній власності сторін, суду належить розглянути можливість здійснити поділ майна таким чином, щоб не зобов’язувати сторону сплачувати компенсацію. Тобто, вирішуючи спір про поділ майна подружжя, суд повинен розглянути можливість здійснити поділ спільного сумісного майна подружжя без визначення грошової компенсації або з визначенням такої у мінімальному розмірі. Суд касаційної інстанції вважає, що суд апеляційної інстанції розглянув таку можливість, проте з урахуванням конкретних обставин спору.

Зазначений правовий висновок є доречним для практичного використання сімейним адвокатом під час вибору та обґрунтування найефективнішого способу захисту прав клієнта. Задля запобігання обставин, коли в результаті поділу об’єкта спільного майна подружжя на рівні частки, створюється неможливість подальшого реального практичного використання/розпорядження своєю часткою одним із подружжя, або виникає непомірний фінансовий тягар у виді грошової компенсації як неефективний результат багаторічних судових спорів.

2. Про принцип процесуальної економії для досягнення мети правосуддя, коли суд може вийти за межі своїх повноважень, якщо вимоги позивача охоплюють не усе спільно набуте у шлюбі спільне майно

(Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 травня 2023 року по справі № 753/1902/21 (провадження № 61-12953 св 22), з повним текстом ознайомитися за посиланням: http://tinyurl.com/2cs4nhud).

У цій справі скаржник посилався на те, що суди вийшли за межі позовних вимог, оскільки у справі про поділ спільного майна подружжя ухвалено рішення по транспортному засобу, яке не просила позивач.

У постанові по справі № 753/1902/21 Верховний Суд висловив позицію, що найбільш ефективне вирішення спору про поділ спільної сумісної власності подружжя досягається тоді, коли вимоги позивача охоплюють усе спільно набуте у шлюбі майно, зокрема й неподільне. Це відповідатиме принципу процесуальної економії, згідно з яким штучне подвоєння судового процесу є неприпустимим, бо вирішення справи у суді має усунути необхідність у новому зверненні до суду для вжиття додаткових засобів захисту.

Тлумачення статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім’я кого з подружжя вони були набуті.

У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспорюваного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України). Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення – гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію.

3. Про засади поділу боргових зобов’язань, які виникли до укладання шлюбу, та за умови подальшого виконання цього кредитного зобов’язання подружжям під час шлюбу

(Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 червня 2023 року у справі № 712/8602/19 (провадження № 61-14809сво21), з повним текстом ознайомитися за посиланням: http://tinyurl.com/5y6ban4e).

У постанові по справі №712/8602/19 Верховний Суд дійшов висновку про те, що у разі укладення кредитного договору та отримання грошей на придбання нерухомості одним із подружжя до укладення шлюбу, за умови подальшого виконання кредитного зобов’язання подружжям під час шлюбу, той із подружжя, який не укладав кредитний договір, після розірвання шлюбу має право на компенсацію половини суми, що вносилась на виконання кредитного зобов’язання. Сплата подружжям частини коштів за кредитним договором, укладеним одним із них для придбання квартири, не змінює правового статусу квартири, оскільки кредитний договір укладений не в період перебування сторін у шлюбі й зобов’язання з повернення кредиту за зазначеним договором виникло у позичальника. Той з подружжя, який не був стороною кредитного договору, після розірвання шлюбу має на компенсацію половини сум, що вносилися на виконання кредитного зобов’язання, та не має права на компенсацію частки вартості нерухомого майна або на певну частку нерухомості.

Окрім наведеного висновку про застосування норми права, зазначена постанова цікава також тим, що Об’єднаною палатою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду проведено аналіз численних постанов ВС з висновками щодо застосування норми права (статті 60, 69 СК України, статті 179, 190 ЦК України) у подібних правовідносинах про можливості стягнення на користь одного з подружжя сум, сплачених за кредитним зобов’язанням іншого з подружжя під час шлюбу. 

ПРО СТЯГНЕННЯ ЗАБОРГОВАНОСТІ ЗА АЛІМЕНТАМИ ТА НЕУСТОЙКИ (ПЕНІ) ЗА ПРОСТРОЧЕННЯ ЇХ СПЛАТИ

Постанова КЦС ВС від 10.01.2024 № 359/240/21 (61-16327 св 23), Суддя-доповідач: Гулько Б. І., https://reyestr.court.gov.ua/Review/116234725

Посилання відзиву на те, що дитина, проживала з відповідачем і перебувала на його утриманні, є безпідставними, так як рішення суду про визначення місця проживання дитини з ним не ухвалювалося, як і рішення суду про припинення сплати аліментів. Доводи відзиву про те, що виконавчий лист не зразу після ухвалення рішення суду про стягнення аліментів надійшов на виконання, є неспроможними, так як обов`язок сплачувати аліменти визначено положеннями статей 180, 181 СК України

Відповідно до частини другої статті 141 СК України розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини.

Згідно із частиною четвертою статті 155 СК України ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.

Відповідно до статті 51 Конституції України та статті 180 СК України батьки зобов`язані утримувати своїх дітей до досягнення ними повноліття.

За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина (частина третя статті 181 СК України).

Частинами 1 та 2 ст.196 СК України встановлено, що у разі виникнення заборгованості з вини особи, яка зобов`язана сплачувати аліменти за рішенням суду або за домовленістю між батьками, одержувач аліментів має право на стягнення неустойки (пені) у розмірі одного відсотка суми несплачених аліментів за кожен день прострочення від дня прострочення сплати аліментів до дня їх повного погашення або до дня ухвалення судом рішення про стягнення пені, але не більше 100 відсотків заборгованості.

У разі застосування до особи, яка зобов`язана сплачувати аліменти за рішенням суду, заходів, передбачених ч.14 ст.71 Закону України «Про виконавче провадження», максимальний розмір пені повинен дорівнювати різниці між сумою заборгованості та розміром застосованих заходів примусового виконання, передбачених частиною чотирнадцятою статті 71 Закону України «Про виконавче провадження».

Розмір неустойки може бути зменшений судом з урахуванням матеріального та сімейного стану платника аліментів.

Неустойка (пеня) - це спосіб забезпечення виконання зобов`язання. Її завдання - сприяти належному виконанню зобов`язання, стимулювати боржника до належної поведінки. Однак таку функцію неустойка виконує до моменту порушення зобов`язання боржником. Після порушення боржником свого обов`язку неустойка починає виконувати функцію майнової відповідальності. Це додаткові втрати неналежного боржника, майнове покарання його за невиконання або невчасне виконання обов`язку сплатити аліменти.

Стягнення неустойки є санкцією за ухилення від сплати аліментів.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14 грудня 2020 року у справі № 661/905/19 (провадження № 61-16670 сво 19) вказано, що положення ЦК України субсидіарно застосовуються для регулювання сімейних відносин. Стягнення пені, передбаченої абзацом першим частини першої статті 196 СК України, можливе лише у разі виникнення заборгованості з вини особи, зобов`язаної сплачувати аліменти.

У СК України не передбачено випадки, коли вина платника аліментів виключається. У такому разі підлягають застосуванню норми цивільного законодавства. Якщо платник аліментів доведе, що вжив всіх залежних від нього заходів щодо належного виконання зобов`язання, то платник аліментів є невинуватим у виникненні заборгованості і підстави стягувати неустойку (пеню) відсутні. Саме на платника аліментів покладено обов`язок доводити відсутність своєї вини в несплаті (неповній сплаті) аліментів.

Відповідно до ч.4 ст.263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Тобто відповідач зобов`язаний довести відсутність його вини у виникненні заборгованості зі сплати аліментів і сплачувати аліменти, що свідчить про наявність презумпції вини платника аліментів у виникненні заборгованості з їх сплати та є підставою для застосування до відповідача відповідальності, передбаченої ч.1 ст.196 СК України.

При цьому стягнення пені, передбаченої абзацом першим частини першої 196 СК України, можливе лише у разі виникнення заборгованості з вини особи, зобов`язаної сплачувати аліменти.

Судом встановлено та не заперечується сторонами, що ОСОБА_3 на підставі рішення Печерського районного суду м. Києва від 02 травня 2018 року у справі № 757/9736/18-ц має сплачувати на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання їх неповнолітньої доньки - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 1/4 частки з усіх видів його заробітку, але не менше 30 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, щомісячно до досягнення дитиною повноліття, починаючи з 23 лютого 2018 року.

Апеляційний суд у порушення вищевказаних вимог закону взагалі не зазначив, якими саме доказами підтверджується факт того, що заборгованість зі сплати аліментів утворилась не з вини ОСОБА_3 , оскільки судом апеляційної інстанції не зазначено жодного доказу, на підставі якого він дійшов вказаного висновку, також не зазначено, чим доведено відповідачем вжиття усіх залежних від нього заходів щодо належного виконання зобов`язання зі сплати аліментів.

Крім того, ОСОБА_3 не заперечував існування у нього заборгованості зі сплати аліментів та її погашення частинами на протязі певного часу.

Отже, апеляційний суд помилково зазначив про відсутність вини відповідача у наявності заборгованості зі сплати аліментів, оскільки ним не спростовано презумпцію вини платника аліментів у виникненні заборгованості з їх сплати, що є правовою підставою для застосування до нього відповідальності, передбаченої частиною першою статті 196 СК України.

Верховний Суд погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що заборгованість зі сплати аліментів виникла з вини відповідача, оскільки він у добровільному порядку не вжив заходи щодо сплати аліментів у визначеному судом розмірі, ОСОБА_3 не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що він мав об`єктивні перешкод для своєчасної сплати аліментів.

Таким чином, суд першої інстанції, встановивши фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, вірно застосувавши норми матеріального права, дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивачка має право на стягнення з відповідача неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів.

Суд першої інстанції, встановивши, що розмір неустойки (пені) за спірний період значно перевищує сукупний розмір заборгованості за аліментами, врахувавши загальні засади справедливості та розумності регулювання сімейних відносин, вірно застосував положення частини першої статті 196 СК України та дійшов правильного висновку про зменшення розміру пені з 205 805,41 грн до 104 660,59 грн.

Доводи касаційної скарги про те, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про зменшення розміру пені, оскільки позивачка надала розрахунок розміру пені, який складає 100 % її розміру за кожен місяць прострочення та становить у загальному розмірі 205 805,41 грн, на увагу не заслуговують, так як районним судом стягнуто з відповідача неустойку (пеню) у граничному розмірі визначеному законом, а саме у розмірі 100 відсотків заборгованості, що відповідає положенням частини першої статті 196 СК України.

Посилання відзиву на те, що неповнолітня дитина не проживає з позивачкою, а наразі проживає з відповідачем не можуть бути правовою підставою для відмови у стягненні пені за прострочення сплати аліментів, оскільки обов`язок відповідача щодо сплати аліментів підтверджується рішенням Печерського районного суду м. Києва від 02 травня 2018 року у справі № 757/9736/18-ц, і він стосувався попереднього періоду, а не поточного. Більше того, наразі дитина є повнолітньою.

Те саме стосується й доводів відзиву ОСОБА_3 , що він є військовослужбовцем і залучається до сил по відбиттю російської агресії проти України, не є підставою для незастосування положень статті 196 СК України, так як заборгованість по аліментам виникла до оголошення на території України правового режиму воєнного стану.

Посилання відзиву ОСОБА_3 , що з березня 2018 року по вересень 2019 року їх дитина - ОСОБА_4 , проживала з відповідачем і перебувала на його утриманні, є безпідставними, так як рішення суду про визначення місця проживання дитини з ним не ухвалювалося, як і рішення суду про припинення сплати аліментів ОСОБА_3 .

Доводи апеляційного суду і відзиву ОСОБА_3 про те, що виконавчий лист не зразу після ухвалення рішення суду про стягнення аліментів надійшов на виконання, є неспроможними, так як обов`язок сплачувати аліменти визначено положеннями статей 180, 181 СК України.

Отже, постанова апеляційного суду підлягає скасуванню у частині вирішення позовних вимог про стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів із залишенням у цій частині у силі рішення суду першої інстанції.

#судовапрактика #аліменти #ст196СК #сімейніспори

Канал ЦДСП у "Telegram": https://t.me/cdoslidzennasp