Постанова ВС від 08.11.2023, справа №947/31704/19 , https://revestr.court.gov.ua/Review/114835014.
На рівні закону закріплено об’єктивний підхід, який не
пов'язує виникнення обов'язку другого з подружжя з фактом надання ним згоди на
вчинення правочину. У зв'язку із вказаним, навіть якщо другий з подружжя не
знав про укладення договору він вважатиметься зобов'язаною особою, якщо
об'єктивно цей договір було укладено в інтересах сім'ї та одержане майно було
використано в інтересах сім'ї.
✅1. Обставини
справи
Позивач
звернувся до суду з позовом до відповідача, третя особа - позикодавець (брат
позивача) про стягнення грошових коштів.
Позовна заява
обґрунтована тим, що він перебував у зареєстрованому шлюбі з відповідачкою,
який надалі було розірвано рішенням суду.
У період шлюбу
позивач взяв у свого брата позику в розмірі 65 000 дол. США на придбання
нерухомого майна для подружжя, про що склав боргову розписку.
Згодом була
придбана квартира загальною площею 76,1 кв. м, право власності на яку було
зареєстровано за позивачем.
Позивач також
вказував, що на час розірвання шлюбу в судовому порядку за рахунок коштів
подружжя позикодавцю було повернуто грошові кошти у розмірі 17 400 дол. США.
Зі свого боку
рішенням суду було визнано спільним сумісним майном позивача та відповідачки
вищезгадану квартиру, а також визнано право власності на квартиру по /2
частки за кожним. До ухвалення цього рішення позивач помилково вважав, що
квартира належить йому на праві приватної власності та виключно він має нести
фінансовий тягар повернення запозичених коштів.
Вказував, що
після розірвання шлюбу протягом 2015 - 2018 років він повністю за рахунок
власних коштів сплатив борг за позикою. З урахуванням тих обставин, що договір
позики був укладений в інтересах сім'ї, вважав, що відповідачка має сплатити на
його користь половину грошових коштів, повернених ним за договором позики після
розірвання шлюбу сторін, а саме у розмірі 23 8 00 дол. США, що еквівалентно 554
301 гривні.
Враховуючи
викладене, позивач просив суд стягнути з відповідачки на свою користь грошові
кошти в розмірі 554 302 гривням.
✅2.
Рішення судів першої та апеляційної
інстанцій
Рішенням суду
першої інстанції, залишеним без змін постановою апеляційного суду, у
задоволенні позову позивача відмовлено.
Суди виходили із
того, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами, що отримані
ним від брата кошти в розмірі 65 000 дол. США за розпискою були використані
саме для придбання квартири в інтересах сім'ї та за згодою відповідачки.
Суди визнали необґрунтованими посилання
позивача на неврахування обставин, встановлених судовим рішенням у справі про
поділ майна подружжя, оскільки при розгляді вказаної справи судом не
досліджувалася боргова розписка, а з пояснень позикодавця, наданих у вказаній
справі, відомо, що останнім періодично здійснювалися перекази на ім'я позивача,
що не узгоджується з поясненнями позивача про отримання всієї грошової суми в
розмірі 65 000 дол. США за розпискою одноразово.
Не погоджуючись із рішенням суду першої
інстанції та постановою апеляційного суду, позивач подав касаційну
скаргу.
✅3.
Позиція Верховного суду та
нормативно-правове обґрунтування
Верховний Суд зазначив, що суд першої
інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, дослідивши
наявні у справі докази та давши їм належну оцінку, правильно виходив із того,
що позивачем не надано належних і допустимих доказів про укладення договору
позики в інтересах сім'ї та використання отриманих у борг грошових коштів для
задоволення потреб сім'ї.
У разі пред'явлення позову про стягнення
боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання
боргового зобов'язання. Для цього з метою правильного застосування статей1046,
1047 ЦК України суд повинен встановити наявність
між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики з огляду на
дійсний зміст та достовірність документа, на підставі якого доказується факт
укладення договору позики і його умов.
Відповідно до частини третьої статті 61 СК
України, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах
сім'ї, то гроші, інше майно, у тому числі гонорар, виграш, які були одержані за
цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Частина четверта статті 65 СК України
встановлює, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює
обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором,
використане в інтересах сім'ї.
При укладенні договорів одним із подружжя
вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право
на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що
укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за
межі дрібного побутового (частина друга статті 65 СК України).
Для укладення одним із
подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної
реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя
має бути подана письмово (частина третя статті 65 СК України). Правовий аналіз частини
четвертої статті 65 СК України дає підстави для висновку, що той з подружжя,
хто не брав безпосередньо участі в укладенні договору, стає зобов'язаною
стороною (боржником), за наявності двох умов: 1) договір укладено другим із
подружжя в інтересах сім'ї; 2) майно, одержане за договором, використане в
інтересах сім'ї. Тільки поєднання вказаних умов дозволяє кваліфікувати другого
з подружжя як зобов'язану особу (боржника). Тобто на рівні закону закріплено
об'єктивний підхід, оскільки він не пов'язує виникнення обов'язку другого з
подружжя з фактом надання ним згоди на вчинення правочину. Навіть якщо другий з
подружжя не знав про укладення договору, він вважатиметься зобов'язаною особою,
якщо об'єктивно цей договір було укладено в інтересах сім'ї та одержане майно
було використано в інтересах сім'ї. Такий підхід у першу чергу спрямований на
забезпечення інтересів кредиторів.
Аналогічні висновки викладені у постановах
Верховного Суду від 03.05.2018 у справі №639/7335/15-ц, від 15.09.2023 у справі
№466/10235/18.
Аналогічні висновки викладені у постановах
Верховного Суду від 03.05.2018 у справі №639/7335/15-ц, від 15.09.2023 у справі
№466/10235/18.
При цьому, отримуючи в позику грошові
кошти без згоди другого з подружжя, що не підтверджено згодою відповідачки,
позивач стає учасником зобов'язальних правовідносин, особисто відповідає за
повернення грошових коштів реально чи особистим майном.
Зазначене узгоджується з висновками
Верховного Суду, які викладені у постанові від 26.09.2018 у справі
№713/285/2012.
Таким чином, Верховний Суд дійшов висновку
про відсутність правових підстав кваліфікувати відповідачку, як зобов'язану
особу (боржника) за укладеним позивачем договором позики у формі розписки,
оскільки згоди на його укладення відповідачка не надавала, а факт укладення
цього правочину в інтересах сім'ї та використання отриманих за ним коштів саме
в інтересах сім'ї у цій справі є недоведеним, що було встановлено судом першої
інстанції та підтримано судом апеляційної інстанції.
📗
Постанова ВС від 18.10.2023 у справі 504/3831/19, https://revestr.court.gov.ua/Review/114389864.
Чинне
земельне та цивільне законодавство імперативно передбачає перехід права на
земельну ділянку в разі набуття права власності на об’єкт нерухомості, що
відображає принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на
ній будівлі або споруди, який знаходить свій вияв у правилах статей 120 ЗКУкраїни,
377ЦКУкраїни. У зв 'язку із вказаним, навіть якщо спірна земельна ділянка і
набута у власність у порядку безоплатної приватизації, однак на ній
розташований будинок, який є спільною власністю подружжя та підлягає поділу, то
до другого з подружжя переходить право власності на земельну ділянку..
✅1. Обставини
справи
Позивачка звернулася до суду з позовом до
відповідача про поділ майна подружжя.
Позов обґрунтований тим, що вона
перебувала в зареєстрованому шлюбі з відповідачем. За час шлюбу, у період 2006
- 2018 років, за спільні кошти подружжя побудувало житловий будинок з
надвірними будівлями та спорудами на земельній ділянці, яка була отримана
відповідачем на підставі розпорядження місцевого органу державної влади.
Посилаючись на викладене, позивач просила
суд здійснити поділ спільного майна шляхом визнання за нею права власності на /2
частини житлового будинку та /2 частини земельної ділянки, на якій
був побудований будинок.
Зі свого боку відповідач звернувся із
зустрічним позовом до позивачки про визнання майна особистою приватною
власністю.
Зустрічний позов відповідача обґрунтовано
тим, що він отримав державний акт на право власності на земельну ділянку,
площею 0,06 га для ведення садівництва. Вказана земельна ділянка ним одержана
із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної
приватизації, визначених ЗК України, у зв'язку з чим є його особистою приватною
власністю та не може бути визнана спільним майном подружжям.
Після отримання у власність земельної
ділянки він почав будівництво житлового будинку, використовуючи виключно
позичені в інших осіб кошти.
Зазначає, що загальна сума боргу становить
97 400 євро, які витрачені на будівництво спірного будинку. Будучи професійним
будівельником, він особисто здійснював контроль за будівельними роботами та
забезпеченням матеріалами (постачанням), вкладаючи багато сил та часу на
проведення робіт. Вказує, що збудував будинок для себе за свої особисті кошти.
За таких обставин відповідач просив суд
визнати за ним право особистої приватної власності на спірний будинок та
земельну ділянку під ним.
✅2.
Рішення судів першої та апеляційної
інстанцій
Рішенням суду першої інстанції, яке
залишене без змін постановою апеляційного суду, позов позивачки задоволено.
Визнано за позивачкою право власності на /2 частини житлового
будинку та /2 частини земельної ділянки. У зустрічному позові
відповідача відмовлено.
Задовольнивши первісний позов та
відмовивши у зустрічному позові, суд першої інстанції, з висновком якого
погодився апеляційний суд, виходив із того, що оскільки спірний житловий
будинок набутий у власність сторонами за час зареєстрованого шлюбу, зважаючи на
презумпцію спільності майна подружжя, він є спільною сумісною власністю
подружжя та відповідно частки їх є рівними. У зв'язку з тим, що до позивачки
перейшло право власності на /2 частини житлового будинку, то до неї
також переходить право власності на земельну ділянку у розмірі частки права
власності на будинок, відповідно до статей 120 ЗК України, 377 ЦК України.
✅3.
Позиція Верховного суду та
нормативно-правове обґрунтування
Відповідно до статті 60 СК України майно,
набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної
сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав із поважної причини
(навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо)
самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу,
крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної
власності подружжя. Таку ж норму містить стаття 368 ЦК України.
Згідно зі статтею 63 СК України дружина та
чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що
належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено
домовленістю між ними.
Відповідно до статей 69, 70 СК України
дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної
сумісної власності. У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної
власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не
визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Згідно з пунктами 3, 5 частини першої
статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно,
набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто, а
також земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації
земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана
внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних
сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із
земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації,
визначених ЗК України. Отже, норми статей 57, 60 СК України встановлюють
загальні принципи нормативно-правового регулювання відносин подружжя щодо
належного їм майна, згідно з якими майно, набуте подружжям за час шлюбу,
належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно
від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього
господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Майно, набуте кожним з подружжя до шлюбу, є особистою приватною власністю
кожного з них.
Водночас законодавство передбачає можливість спростування поширення правового режиму спільного сумісного майна одним із подружжя, що є процесуальним 6 обов'язком особи, яка з нею не погоджується. Тягар доказування обставин для спростування презумпції покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Такий правовий висновок викладено у постанові ВП ВС від 21.11.2018 у справі №372/504/17-ц.
Відповідач у
касаційній скарзі вважав, що суди помилково поділили земельну ділянку, яка є
його особистою власністю.
Суди встановили,
що відповідач у порядку безоплатної приватизації отримав у власність спірну
земельну ділянку на підставі розпорядження місцевого органу влади.
Відповідно до
Закону України від 11.01.2011 №2913 «Про внесення зміни до статті 61 СК України
щодо об'єктів права спільної сумісної власності подружжя» статтю 61 СК України
доповнено частиною п'ятою такого змісту: «5) об'єктом права спільної сумісної
власності подружжя є житло, набуте одним із подружжя під час шлюбу внаслідок
приватизації державного житлового фонду, та земельна ділянка, набута внаслідок
безоплатної передачі її одному з подружжя із земель державної або комунальної
власності, у тому числі приватизації.».
Зазначена норма
набула чинності з 08.02.2011, однак була виключена на підставі Закону України
від 17.05.2012 №4766 «Про внесення змін до СК України щодо майна, що є
особистою приватною власністю дружини, чоловіка», який набрав чинності
12.06.2012.
Отже, з
урахуванням наведених змін до СК України правовий режим приватизованого
державного земельного фонду змінювався.
При цьому лише в
період часу з 08.02.2011 до 12.06.2012 земельна ділянка, набута внаслідок
безоплатного передання її одному з подружжя із державного земельного фонду,
у тому числі приватизації, визнавалася спільною сумісною власністю подружжя; до
08.02.2011 та після 12.06.2012 така земельна ділянка належала до
особистої приватної власності дружини або чоловіка, яка використала своє право
на безоплатне отримання частини земельного фонду.
Подібний
висновок викладений у постановах Верховного Суду від 12.08.2020 у справі
№626/4/17, від 07.10.2020 у справі №442/6318/17, від 15.09.2021 у справі
№158/1378/20-ц, від 31.01.2023 у справі №587/2739/20.
Верховний Суд
зазначив, що, вирішуючи спір у частині поділу земельної ділянки, на якій
розташований спірний житловий будинок, суди правильно застосували положення ч.
1 ст. 377 ЦК України та ст. 120 ЗК України.
Згідно з
частиною другою статті 377 ЦК України (у редакції на час виникнення
спірних правовідносин) до особи, яка набула право власності на житловий будинок
(крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності,
право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її
цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього
землевласника (землекористувача).
За змістом
статті 120 ЗК України у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю
або споруду, що перебувають у власності іншої особи, відбувається одночасний
перехід права власності на земельну ділянку.
Системний аналіз
змісту статей 120 ЗК України та 377 ЦК України дає підстави для висновку про
однакову спрямованість їх положень щодо переходу прав на земельну ділянку при
виникненні права власності на будівлю і споруду, на якій вони розміщені.
Зазначені норми закріплюють загальний
принцип цілісності об'єкта нерухомості із земельною ділянкою,
на якій цей об'єкт розташований, відповідно до якого визначення правового
режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на
будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання
нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні
правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання
нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на
земельну ділянку у разі набуття права власності на нерухомість.
ВП ВС у постанові
від 16.06.2020 у справі №689/26/17 дійшла висновку, що при відсутності окремої
цивільно-правової угоди щодо земельної ділянки при переході права власності на
об'єкт нерухомості необхідно враховувати те, що норма статті 120 ЗК України
закріплює загальний принцип цілісності об'єкта нерухомості, спорудженого на
земельній ділянці, з такою ділянкою (принцип єдності юридичної долі земельної
ділянки та розташованих на ній будинку, споруди). За цією нормою визначення правового
режиму земельної ділянки перебувало у прямій залежності від права власності на
будівлю і споруду та передбачався роздільний механізм правового регулювання
нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникали при укладенні
правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, споруджену на земельній
ділянці, та правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства
відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності
на вказану нерухомість. Враховуючи принцип єдності юридичної долі земельної
ділянки та розташованих на ній будинку, споруди, земельна ділянка
слідує за нерухомим майном, яке придбаває особа, якщо інший спосіб переходу прав на
земельну ділянку не визначено умовами договору чи приписами законодавства.
У постанові Верховного Суду від 21.03.2018
у справі №686/9580/16 зроблено висновок, що земельна ділянка,
одержана громадянином у період шлюбу в приватну власність шляхом приватизації,
є його особистою приватною власністю, а не спільною сумісною власністю
подружжя, оскільки йдеться не про майно, нажите подружжям у шлюбі, а про
одержану громадянином частку із земельного фонду. Якщо на такій земельній
ділянці розташовані будинок, будівля, споруда, що є спільною сумісною власністю
подружжя, то у разі поділу будинку, будівлі, споруди між подружжям та виділу
конкретної частини будинку, будівлі, споруди до особи, яка не мала права
власності чи користування земельною ділянкою, переходить це право у розмірі
частки права власності у спільному майні будинку, будівлі, споруди відповідно
до статей 120 ЗК України, 377 ЦК України.
Отже, чинне земельне та цивільне
законодавство імперативно передбачає перехід права на земельну ділянку в разі
набуття права власності на об'єкт нерухомості, що відображає принцип єдності
юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди,
який знаходить свій вияв у правилах статей 120 ЗК України, 377 ЦК України.
Враховуючи наведені положення норм
матеріального права, суди дійшли правильного висновку, що хоча спірна земельна
ділянка і набута у власність відповідача в порядку безоплатної приватизації,
однак на ній розташований будинок, який є спільною власністю подружжя та який
підлягає поділу, то до позивачки переходить також право власності на земельну
ділянку у розмірі частки права власності спільного будинку відповідно до статей
120 ЗК України, 377 ЦК України.
📗
Постанова ВС від 30.11.2023, справа №640/16611/18, https://revestr.court.gov.ua/Review/115444635.
Для визначення моменту
виникнення права на позов важливим є як об’єктивний (сам факт порушення права),
так і суб’єктивний (особа дізналася або повинна була дізнатися про це
порушення) моменти. Для правильного застосування частини першої статті 261ЦК
України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не
тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а й об'єктивна
можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав. Отже, позивач
повинен довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого
цивільного права, що випливає із загального правила, встановленого статтями 12,
81 ЦПК України. Відповідач, навпаки, повинен довести, що інформацію про
порушення права можна було отримати раніше.
✅1. Обставини
справи
Позивач звернувся до суду з позовом до
відповідачки про поділ майна, що є об'єктом спільної сумісної власності
подружжя.
Позов мотивований тим, що між ним і
відповідачкою укладено шлюб. Рішенням суду шлюб між ними розірвано. За період
спільного проживання сторони за спільні кошти придбали нежитлові приміщення,
які були зареєстровані на відповідачку. Оскільки об'єкти нерухомого майна
придбані за час шлюбу, вони є спільною сумісною власністю подружжя. Після
розлучення вони з відповідачкою продовжували разом користуватися спірними
об'єктами нерухомості. Проте влітку 2018 року у них виник спір щодо
користування цим майном, оскільки відповідачка почала перешкоджати в його
використанні. Позивач намагався потрапити до нежитлових приміщень, але ці
приміщення відповідачка без його дозволу передала в оренду суб'єкту
господарської діяльності, у зв'язку з чим у доступі до приміщень йому було
відмовлено. Він надіслав на адресу відповідачки лист про розподіл спільного
набутого майна, однак відповідачка ніякої відповіді не надала.
Позивач просив поділити майно подружжя та
визнати за ним: право власності на /2 частини нежитлового
приміщення, загальною площею 50,9 кв. м; право власності на /2
частини нежитлового приміщення, загальною площею 235,0 кв. м; право власності
на /2 частини нежитлового приміщення, загальною площею 184,3 кв. м;
право власності на /2 частини нежитлового приміщення, загальною
площею 114,8 кв. м; право власності на /2 частини нежитлової
будівлі, загальною площею 368,5 кв. м; право власності на /2 частини
земельної ділянки, загальною площею 0,1525 га.
✅2.
Рішення судів першої та апеляційної
інстанцій
Рішенням суду
першої інстанції, яке залишене без змін постановою апеляційного суду, позов
позивача задоволено. Визнано за позивачем право власності на /2
частини нежитлового приміщення, загальною площею 50,9 кв. м.
Визнано за позивачем право власності на /2
частини нежитлового приміщення, загальною площею 235,0 кв. м.
Визнано за позивачем право власності на /2
частини нежитлового приміщення, загальною площею 184,3 кв. м.
Визнано за
позивачем право власності на /2 частини нежитлового приміщення,
загальною площею 114,8 кв. м. Визнано запозивачем право власності на /2
частини нежитлової будівлі, загальною площею 368,5 кв. м.
Визнано за позивачем право власності на /2
частини земельної ділянки, загальною площею 0,1525 га.
Задовольнивши позов, суд першої інстанції,
з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що спірні об'єкти
нерухомого майна придбані сторонами за час шлюбу, тому є об'єктами спільної
сумісної власності подружжя.
✅3.
Позиція Верховного Суду та
нормативно-правове обґрунтування
Стосовно
спільності набутого сторонами майна Згідно з частиною третьою статті 368 ЦК
України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною
власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Аналогічні положення
містяться в статті 60 СК України. Конструкція норми статті 60 СК України
свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке
набуте ними в період шлюбу. Разом з тим зазначена презумпція може бути
спростована одним із подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для
спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Згідно зі статтею 63 СК України дружина та
чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що
належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено
домовленістю між ними.
У постанові Верховного Суду від 22.01.2020
у справі №711/2302/18 викладений загальний правовий висновок про те, що
статтями 60, 70 СК України, 368 ЦК України передбачено презумпцію віднесення
придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя. Це
означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов'язані доводити наявність права
спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається
таким, що належить подружжю. Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація
прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише
на ім'я одного з подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної
сумісної власності подружжя. Заінтересована особа може довести, що майно
придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права
спільної сумісної власності на це майно буде спростована. Якщо ж заява одного з
подружжя про те, що річ була куплена на її особисті кошти, не буде належним
чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя
залишиться непохитною. Таким чином, тягар доказування у справах цієї категорії
покладено на того з подружжя, хто заперечує проти визнання майна об'єктом
спільної сумісної власності подружжя. Сам собою факт придбання спірного майна в
період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об'єктів
права спільної сумісної власності подружжя.
У цій справі суди при вирішенні спору врахували,
що статус спільної сумісної власності визначається такими чинниками, як час
набуття майна та кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).
Суди встановили, що спірне майно сторони
придбали за час шлюбу. Позивач у цій справі надавав згоду на купівлю спірного
майна, за яким у спільну сумісну власність подружжя набуватимуться об'єкти
нерухомого майна.
Суди оцінили доводи сторін щодо придбання
нерухомості за особисті кошти та встановили, що відповідачка після продажу
майна, яке було її особистою власністю, надала грошові кошти у сумі 62 0 00,00
дол. США у позику іншій особі, яка повернула зазначену позику 11.10.2009 в сумі
496 620,00 гривні. Проте відповідачка не довела наявними та допустимими
доказами своїх тверджень на використання саме цих коштів на придбання об'єктів
нерухомості протягом 2011 - 2013 років. Позивач наполягав на тому, що спірне
нерухоме майно придбано за грошові кошти, які він позичив у своєї сестри, проте
не підтвердив такі обставини беззаперечними доказами. Встановивши, що спірне
нерухоме майно було придбано за час шлюбу, згоду чоловіка (позивача) на
придбання дружиною (відповідачкою) кожного об'єкта нерухомості, оцінивши доводи
сторін стосовно їх придбання за особисті кошти, суди дійшли правильного
висновку про те, що відповідачка не спростувала презумпцію спільності майна
подружжя, та про поширення режиму спільного майна подружжя на спірну
нерухомість.
Щодо істотного
збільшення майна у вартості
ВП ВС у постанові від 22.09.2020 у справі №214/6174/14-ц вказала, що
істотність збільшення вартості майна підлягає з'ясуванню шляхом порівняння
вартості майна до та після поліпшень внаслідок спільних трудових чи грошових
затрат або затрат другого з подружжя.
Наведений висновок стосується врегулювання питання про збільшення вартості спільного майна за рахунок особистих коштів того з подружжя, який не був титульним власником. Проте відповідачка є таким власником.
Також у
постанові ВП ВС від 22.09.2020 у справі №214/6174/14-ц
сформульовано правовий висновок про те, що відповідно до статті 60 СК України,
якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості
внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя,
воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об'єктом права спільної
сумісної власності подружжя. Зі змісту статті 62 СК України випливає, що
втручання у право власності може бути обґрунтованим і дотримано балансу
інтересів подружжя у разі наявності у сукупності двох факторів: 1) істотність
збільшення вартості майна; 2) таке збільшення вартості пов'язане зі спільними
трудовими чи грошовими затратами або затратами другого з подружжя, який не
є власником. Як трудові затрати необхідно розуміти особисту чи спільну трудову
діяльність подружжя. Така діяльність може бути направлена на ремонт
майна, його добудову чи перебудову, тобто дії, що потягли істотне збільшення
вартості такого майна. Грошові затрати передбачають внесення особистих чи
спільних коштів на покращення чи збільшення майна. Наявність істотного
збільшення вартості є оціночним поняттям, тому у конкретній справі рішення про
задоволення чи відмову у задоволенні позову приймається судом з урахуванням
усіх його обставин. Істотність має визначальне значення, позаяк необхідно
враховувати не лише збільшення остаточної вартості порівняно з первинною
оцінкою об'єкта, у співмірності з одиницями тенденцій загального удорожчання
конкретного майна, інфляційними процесами, якісні зміни характеристик самого
об'єкта та ту обставину, що первинна оцінка чи сам об'єкт стають малозначними в
остаточній вартості об'єкта власності чи у остаточному об'єкті. Велика Палата
Верховного Суду вважає, що істотність збільшення вартості майна підлягає
з'ясуванню шляхом порівняння вартості майна до та після поліпшень внаслідок
спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя. Тобто
істотність збільшення вартості має відбутися така, що первинний об'єкт
нерухомості, який належав одному з подружжя на праві приватної вартості,
розчиняється, нівелюється, втрачається чи стає настільки несуттєвим,
малозначним порівняно з тим об'єктом нерухомого майна, який з'явився під час
шлюбу у результаті спільних трудових чи грошових затрат подружжя чи іншого з
подружжя, який не є власником.
Відповідно до
частини другої статті 70 СК України при вирішенні спору про поділ
майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що
мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав
про матеріальне забезпечення сім'ї, ухилявся від участі в утриманні дитини
(дітей), приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду
інтересам сім'ї.
Відповідачка
зазначала, що вона здійснила ремонт у спірних нежитлових приміщеннях з 2012
року до 2015 року, коли сторони перебували у шлюбі, однак доказів поліпшення
спірних об'єктів нерухомості за рахунок особистих коштів відповідачка не
надала, а Верховний Суд не може встановлювати або (та) вважати доведеними
обставини, що не були встановлені в рішенні судів попередньої
інстанції (стаття 400 ЦПК України).
Щодо способу поділу майна фізичної особи -
підприємця У постанові ВС від 24.04.2020 у справі №766/17847/16-ц,
на яку посилається заявниця у касаційній скарзі, сформульований висновок про
те, що майно, яке придбано за рахунок спільних коштів подружжя, однак при цьому
зареєстроване за фізичною особою - підприємцем і використовується для
підприємницької діяльності, є приватною власністю останнього, а в іншого з
подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право
вимоги (зобов'язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати
половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя (а не право
власності на саме майно) або право вимоги половини отриманого доходу від
діяльності фізичної особи - підприємця. Для задоволення вимоги виплати половини
вартості внесеного майна доведенню підлягає факт придбання майна за рахунок
спільних коштів подружжя.
Предметом позовних вимог у справі
№766/17847/16-ц є стягнення грошової компенсації вартості нерухомого майна,
тому висновки у постанові Верховного Суду від 24.04.2020 не є релевантними.
У постанові Верховного Суду України від
18.05.2016, провадження №6-1327цс15, на яку посилається заявниця у касаційній
скарзі, зазначено, що майно фізичної особи - підп.риємця, як майно для
професійної діяльності члена сім'ї і яке придбане за кошти від своєї діяльності
як підприємця і використовується в його підприємницькій діяльності не в
інтересах сім'ї, необхідно розглядати як його особисту приватну власність
відповідно до статті 57 СК України, а не як об'єкт спільної сумісної власності
подружжя, який підпадає під регулювання статей 60, 61 СК України. Верховний Суд
України скасував попередні судові рішення з тих підстав, що суди без
встановлення джерела коштів на придбання майна та мети його придбання дійшли
висновку про те, що спірне майно є спільною сумісною власністю подружжя.
У цій справі суди встановили, що майно
відповідачки, яке використовується для її господарської діяльності, набуте за
час шлюбу, оскільки придбане за рахунок належних подружжю коштів. Отже,
посилання заявника на постанову Верховного Суду України від 18.05.2016 є
безпідставним.
У постановах Верховного Суду України від
11.03.2015 у справі №6-21цс15, від 16.12.2015 у справі №6-1109цс15, від
13.06.2016 у справі №6-1752цс15, від 11.09.2019 у справі №2107/3988/2012, від
06.11.2019 у справі №161/11764/15-ц, від 11.12.2019 у справі №553/1271/18, від
19.02.2020 у справі №279/6459/14-ц сформульовано висновок про те, що системний
аналіз статей 57, 60, 61 СК України дозволяє дійти висновку про те, що майно
фізичної особи - підприємця може бути об'єктом спільної сумісної власності
подружжя і предметом поділу між ними з урахуванням загальних вимог
законодавства щодо критеріїв визначення спільного майна подружжя та способів
поділу його між ними. Під час здійснення поділу майна в судовому порядку суд
повинен виходити з презумпції рівності часток, а також з вимог статті 71 СК
України, відповідно до якої поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної
власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі або
реалізується через виплату грошової компенсації вартості його частки у разі неподільності
майна (частина друга статті 364 ЦК України). При цьому відповідно до частини
другої статті 71 СК України речі для професійних занять присуджуються тому з
подружжя, хто використовував їх у своїй професійній діяльності. Вартість цих
речей враховується при присудженні іншого майна другому з подружжя. Майно
фізичної особи - підприємця (яке використовується для господарської діяльності
фізичної особи - підприємця) вважається спільним майном подружжя, як і інше
майно, набуте в період шлюбу, за умови, що воно придбане за рахунок належних
подружжю коштів.
Згідно зі статтею 52 ЦК України фізична
особа - підприємець відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою
діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може
бути звернено стягнення.
Фізична особа - підприємець, яка перебуває
у шлюбі, відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю,
усім своїм особистим майном і часткою у спільній сумісній власності подружжя,
яка належатиме їй при поділі цього майна.
Отже, майно фізичної особи - підприємця, яке використовується для її господарської діяльності, вважається спільним майном подружжя, як і інше майно, набуте в період шлюбу, за умови, що воно придбане за рахунок належних подружжю коштів.
Таким чином, системний аналіз
вищезазначених норм матеріального права дозволяє дійти висновку про те, що
майно фізичної особи - підприємця може бути об'єктом спільної сумісної
власності подружжя і предметом поділу між кожним з подружжя з урахуванням загальних
вимог законодавства щодо критеріїв визначення правового режиму спільного
сумісного майна подружжя та способів поділу його між кожним з подружжя.
Щодо спливу позовної давності
У постанові Верховного Суду від 15.10.2020
у справі №639/6949/15-ц, на яку посилається відповідачка, зазначено, що перебіг
позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися
про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться у
статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про
презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх
майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач
не знав про порушення свого цивільного права і
саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач
має також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого
цивільного права, що також випливає із загального правила,
встановленого статтею 81 ЦПК України, про обов'язковість доведення стороною
спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог і
заперечень. Відповідач, навпаки, має довести, що інформацію про порушення можна
було отримати раніше. Таким чином, пропущення позовної давності (встановленого
законом строку на звернення до суду) за відсутності доказів про поважність
причин пропуску є підставою для відмови в позові, якщо особа не доведе, що про
порушення права вона довідалася або могла довідатися в межах строку позовної
давності.
Подібний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 04.08.2021 у справі №334/10409/14-ц, постановах Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі №907/50/16, від 11.09.2019 у справі №487/10132/14, від 30.01.2019 у справі №706/1272/14, від 19.11.2019 у справі №911/3680/17, на які також посилається відповідачка у касаційній скарзі.
Висновки судів у справі, що
переглядається, не суперечать висновкам, викладеним у вказаних постановах
Верховного Суду щодо застосування норм матеріального права.
Відповідно до статті 256 ЦК України
позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з
вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Сплив позовної давності, про застосування
якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у
позові (частина четверта статті 267 ЦК України).
Загальна позовна давність встановлюється
тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
За загальним правилом перебіг позовної
давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про
порушення свого права або про особу, яка його
порушила (частина перша статті 261 ЦК України).
Відповідно до статті 72 СК України позовна
давність не застосовується до вимог про поділ майна, що є об'єктом права
спільної сумісної власності подружжя, якщо шлюб між ними не розірвано. До
вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується
позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один
зі співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення
свого права власності.
Для визначення моменту виникнення права на
позов важливим є як об'єктивний (сам факт порушення права), так і суб'єктивний
(особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти. Для правильного
застосування частини першої статті 261 ЦК України при визначенні початку перебігу
позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення
її прав, а і об'єктивна можливість цієї особи знати
про обставини порушення її прав.
Отже, позивач повинен довести той факт, що
він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що випливає із
загального правила, встановленого статтями 12, 81 ЦПК України. Відповідач,
навпаки, повинен довести, що інформацію про порушення права можна було отримати
раніше. Досліджуючи питання щодо спливу позовної давності, суд апеляційної
інстанції встановив, що в серпні 2018 року був викликаний наряд патрульної
поліції, по прибуттю якого від позивача надійшла заява, у якій він просить
прийняти заходи до його колишньої дружини, яка перешкоджає йому у доступі до
спільного майна.
Вказане свідчить про те, що про порушення
права власності на спільне майно подружжя позивачу стало відомо в серпні 2018
року, що і є початком перебігу позовної давності.
Враховуючи, що позивач звернувся до суду з цим позовом у вересні 2018 року, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про дотримання позивачем визначеного статтею 267 ЦК України строку позовної давності.
Немає коментарів:
Дописати коментар