Істинність збільшення вартості майна

☝️Згідно з частиною першою статті 62 СК України, якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу ІСТОТНО ЗБІЛЬШИЛОСЯ У СВОЇЙ ВАРТОСТІ внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

📎Згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

📎Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

📎Зазначеними нормами встановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує.

📎Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу (частина перша статті 69 СК України).

📎За загальним правилом, закріпленим у статті 70 СК України, у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності, частки співвласників є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або договором.

📎Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

👩‍⚖️🇺🇦 Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 вересня 2020 року у справі № 214/6174/15-ц (провадження № 14-114цс20) зазначила, що втручання у право власності може бути визнано обґрунтованим та здійсненим із дотриманням балансу інтересів подружжя у разі наявності у сукупності двох факторів: 

1) істотність збільшення вартості майна; 

2) таке збільшення вартості пов`язане зі спільними трудовими чи грошовими затратами або затратами другого з подружжя, який не є власником.

☝️Як ТРУДОВІ ЗАТРАТИ необхідно розуміти особисту чи спільну трудову діяльність подружжя. Така діяльність може бути направлена на ремонт майна, його добудову чи перебудову, тобто дії, що привели до істотного збільшення вартості такого майна. 

☝️ГРОШОВІ ЗАТРАТИ передбачають внесення особистих чи спільних коштів на покращення чи збільшення майна. Наявність істотного збільшення вартості є оціночним поняттям, тому у кожній конкретній справі рішення про задоволення чи відмову у задоволенні позову приймається судом з урахуванням усіх її обставин.

☝️ІСТОТНІСТЬ має визначальне значення, оскільки необхідно враховувати не лише збільшення остаточної вартості в порівнянні з первинною оцінкою об`єкта, однак співвідносити і у співмірності з одиницями тенденцій загального удорожчання конкретного майна, інфляційними процесами, якісні зміни характеристик самого об`єкта та ту обставину, що первинна оцінка чи сам об`єкт стають малозначними в остаточній вартості об`єкта власності чи в остаточному об`єкті. 

☝️🔥Істотність збільшення вартості майна підлягає з`ясуванню шляхом ПОРІВНЯННЯ вартості майна до та після поліпшень внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя. 

☝️🔥Тобто істотність збільшення вартості має відбутися така, що первинний об`єкт нерухомості, який належав одному з подружжя на праві приватної власності, РОЗЧИНЯЄТЬСЯ, НІВЕЛЮЄТЬСЯ, ВСТРАЧАЄТЬСЯ чи стає настільки НЕСУТТЄВИМ, МАЛОЗНАЧНИМ у порівнянні із тим об`єктом нерухомого майна, який з`явився за час шлюбу у результаті спільних трудових чи грошових затрат подружжя чи іншого з подружжя, який не є власником.

За загальним правилом мають враховуватися здійснені капітальний ремонт чи переобладнання житла, тобто значне перетворення об`єкта нерухомості. 

☝️❗️ПОТОЧНИЙ РЕМОНТ ЖИТЛА, зміна його призначення з житлового на нежитлове без капітального переобладнання не створюватиме підстав для визнання такого об`єкта спільною сумісною власністю подружжя, оскільки значних перетворень сам об`єкт у такому разі не зазнає і не можна вважати ці перетворення такими, що істотно збільшили вартість особистого майна однієї зі сторін.

☝️У такому випадку, якщо суд встановить наявність понесених витрат з боку іншого подружжя - не власника, однак не визнає їх істотними, то інший з подружжя може вимагати ГРОШОВОЇ КОМПЕНСАЦІЇ понесених затрат, якщо такі затрати понесені під час перебування у шлюбі.

📎Другий чинник істотності такого збільшення вартості має бути пов`язаний зі спільними затратами грошових коштів або трудовими затратами. Сам факт перебування осіб у шлюбі у період, коли особисте майно чи його вартість істотно збільшилася, не є підставою для визнання його спільним майном.

📎Істотне збільшення вартості майна обов`язково і безумовно має бути наслідком спільних трудових чи грошових затрат або затрат іншого, не власника майна, з подружжя. Тобто вирішальне значення має не факт збільшення вартості сам по собі у період шлюбу, а правова природа збільшення такої вартості, шляхи та способи збільшення такої вартості, зміст процесу збільшення вартості майна.

☝️❗️Збільшення вартості майна внаслідок коливання курсу валют, зміни ринкових цін та інші чинники, які не співвідносяться з обсягом грошових чи трудових затрат подружжя чи іншого, не власника, з подружжя, у майно, НЕ повинні враховуватися у зв`язку з тим, що за статтею 62 СК України не визнаються підставами для визнання особистого майна одного з подружжя спільним майном.

👩‍⚖️🇺🇦 Зазначений висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах висловлений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 214/6174/15-ц, провадження № 14-114цс20.

https://reyestr.court.gov.ua/Review/92270721

☝️ КОРОТКИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ № 495/11680/18

(провадження № 61-5314св23):

📎28 жовтня 2003 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , уклали шлюб, який був зареєстрований Відділом реєстрації актів громадянського стану Білгород-Дністровського міського управління юстиції, що підтверджується копією свідоцтва про одруження серії НОМЕР_1 від 28 жовтня 2003 року, актовий запис № 373 (а. с. 8 том 1).

📎 Згідно Витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 03 жовтня 2003 року № 1642111, який міститься в матеріалах інвентаризаційної справи, власником будинку за адресою: АДРЕСА_1 є ОСОБА_2 , на підставі договору дарування від 01 серпня 2003 року, посвідченого приватним нотаріусом Чухрай Т. Ю.

📎Згідно висновку судової будівельно-технічної експертизи від 25 жовтня 2019 року № 09/05 ринкова вартість житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , з 2003 року по теперішній час збільшилась на 537 268 грн.

📎Збільшення ринкової вартості житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , з 2003 року по теперішній час сталося за рахунок ремонтно-будівельних робіт по здійсненню невід`ємних поліпшень, які призвели до поліпшення об`ємно-планувальних показників та поліпшення фізичного (технічного) стану житлового будинку.

📎 Колегія суддів зазначає, що суди попередніх інстанцій надали належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам, наданим на підтвердження здійснення позивачем спільно із ОСОБА_2 поліпшень спірного будинку та з огляду на те, що зазначені позивачем поліпшення вплинули на істотне збільшення будинку у своїй вартості (вартість будинку зросла з 265 788 грн до 803 056 грн), що підтверджується експертним висновком та матеріалами справи, колегія суддів вважає, що суди дійшли загалом обґрунтованого висновку про НАЯВНІСТЬ правових підстав для визнання такого майна об`єктом права спільної сумісної власності подружжя на підставі положень статті 62 СК України.

🕵️‍♂️ З повним текстом постанови Верховного Суду від 20 грудня 2023 року в справі № 495/11680/18 (провадження № 61-5314св23) можна ознайомитися за посиланням: 👇👇👇

https://reyestr.court.gov.ua/Review/115773500

Поділ майна подружжя

🔥Постанова КЦС ВС від 13.12.2023 № 501/484/22 (61-4469св23):  

📎https://reyestr.court.gov.ua/Review/115712667

👨‍⚖️Суддя-доповідач: Коломієць Г. В.

✅Відповідач у період перебування у шлюбі з позивачем відчужила спільне сумісне рухоме майно подружжя (автомобіль), без згоди свого чоловіка. Оскільки матеріали справи не містять доказів, які б свідчили про те, що отримані від реалізації спірного рухомого майна кошти були витрачені в інтересах сім`ї, позивач має право на грошову компенсацію половини вартості спірного транспортного засобу

✔️Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї (частини перша, четверта статті 65 СК України).

Відповідно до частини першої статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Відповідно до статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Вирішуючи спори між подружжям про майно, судам необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК України, частина третя статті 368 ЦК України), відповідно до частин другої і третьої статті 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

У випадку, коли при розгляді вимог про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі.

Вартість майна, що підлягає поділу, визначається, виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи. У випадку відчуження майна одним із подружжя проти волі іншого з подружжя та у зв`язку з цим - неможливості встановлення його дійсної (ринкової) вартості, визначенню підлягає ринкова вартість подібного за своїми якостями (технічними характеристиками) майна на час розгляду справи. Такий підхід є гарантією справедливої сатисфакції особі у зв`язку з припиненням її права на спільне майно.

Аналогічний висновок зробив Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 03 жовтня 2018 року у справі № 127/7029/15-ц (провадження 61-9018сво18). Предметом розгляду судами у цій справі було, зокрема, визнання недійсними правочинів відчуження автомобілів та стягнення компенсації 1/2 їх вартості. У вказаній справі судами встановлено, що після розірвання шлюбу відповідач відчужив рухоме майно, яке є спільним майном подружжя, без згоди позивача, тому суди дійшли висновку, що остання має право на грошову компенсацію 1/2 вартості спірних транспортних засобів. Також Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду виснував, що у випадку відчуження майна одним із подружжя проти волі іншого з подружжя та у зв`язку з цим - неможливості встановлення його дійсної (ринкової) вартості, визначенню підлягає ринкова вартість подібного за своїми якостями (технічними характеристиками) майна на час розгляду справи. Такий підхід є гарантією справедливої сатисфакції особі у зв`язку з припиненням її права на спільне майно.

У постанові Верховного Суду від 01 березня 2023 року у справі № 359/10855/19 (провадження № 61-881св23) касаційний суд, встановивши, що спірні автомобілі були відчуженні відповідачем під час перебування сторін у шлюбі без згоди позивача, дійшов висновку про стягнення компенсації вартості 1/2 частки відчуженого рухомого майна.

Судами встановлено, що ОСОБА_2 у період перебування у шлюбі з позивачем відчужила спільне сумісне рухоме майно подружжя, зокремаавтомобіль марки «BMW-Х5», загальний універсал - В, 2017 року випуску, колір білий, номер кузова НОМЕР_1 , без згоди свого чоловіка, оскільки зворотного матеріали справи не містять і відповідач цього не спростувала.

Факт використання коштів, отриманих від продажу спільного майна в інтересах сім`ї, повинен доводити той із подружжя, хто відчужив таке майно без згоди на це іншого подружжя.

Аналогічний висновок висловлений Верховним Судом у постановах від 30 січня 2019 року у справі № 158/2229/16-ц (провадження № 61-19420св18) та від 10 червня 2022 року у справі № 544/856/20 (провадження № 61-21406св21).

Верховний Суд зазначає, що матеріали справи не містять доказів, які б свідчили про те, що отримані від реалізації спірного рухомого майна кошти були витрачені в інтересах сім`ї, такі докази відповідач не надала.

За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком апеляційного суду про те, що позивач має право на грошову компенсацію половини вартості спірного транспортного засобу.

Також колегія суддів погоджується з висновком апеляційного суду про те, що з відповідача на користь позивача підлягає стягненню 756 245,00 грн, що становить 1/2 частини вартості спірного автомобіля, з огляду на таке.

У справі, яка переглядається, ухвалоюІллічівського міського суду Одеської області від 09 червня 2022 року клопотання представника позивача про призначення судової транспортної-товарознавчої експертизи задоволено. Призначено у справі судову транспортну-товарознавчу експертизу без огляду транспортного засобу за наявними матеріалами судової справи, на вирішення експертів поставлено таке питання: яка середня ринкова вартість автомобіля BMW - X5, загальний універсал - В, 2017 року випуску, колір білий, номер шасі (кузова, рама) НОМЕР_2 на дату відчуження автомобілю - 24 квітня 2020 року?

Відповідно до висновку експерта №7386 від 30 липня 2022 року середня ринкова вартість автомобіля, номер шасі НОМЕР_1 , на дату відчуження автомобіля 24 квітня 2020 року становить 1 356 370,00грн.

Відповідно до положень частин четвертої -п`ятої статті 103 ЦПК України учасники справи мають право запропонувати суду питання, роз`яснення яких, на їхню думку, потребує висновку експерта. Разом з тим, питання, з яких має бути проведена експертиза, що призначається судом, визначаються судом.

Відповідно до роз`яснень з даного питання у постанові Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» та правових висновках Верховного Суду, у разі відчуження майна одним із подружжя без згоди іншого, вартість такого майна визначається, виходячи із ринкової вартості подібного за своїми якостями майна на час розгляду справи. Суд при призначені вказаної експертизи у даній справі повинен був сформулювати питання експерту, вказати про визначення ринкової вартості транспортного засобу саме на день розгляду справи.

Суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що суд першої інстанції,призначаючи у справі судову експертизу, допустив порушення вимог частин четвертої та п`ятої статті 103 ЦПК України, а саме, задовольняючи клопотання представника позивача, не врахував, що саме суд має визначити питання, з яких має бути проведена експертиза, та поставив на вирішення експертів питання: яка середня ринкова вартість спірного автомобіля на дату відчуження - 24 квітня 2020 року, і відмовив у задоволенні позову з тих підстав, що визначенню підлягає ринкова вартість автомобіля на час розгляду справи, а не на дату його відчуження.

Відповідно до наданого позивачем висновку експерта № 7386 -ДОТ від 29 листопада 2022 року ринкова вартість автомобіля BMW-X5 xdrive 25d-F15, 2017 року випуску, на дату розгляду справи 30 липня 2022 року становить 1 512 490,00 грн.

Установивши вказані обставини, надавши належну правову оцінку доказам, які містяться в матеріалах справи, апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що з відповідача на користь позивача підлягає стягненню 1/2 частини вартості: автомобіля, що становить 756 245,00 грн.

Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції допустив порушення норм процесуального права, а саме вийшов за межі позовних вимог, є безпідставними, оскільки у позові позивач просив стягнути 1/2 частини вартості автомобіля, а тому стягнення з відповідача на його користь 756 245,00 грнгрошової компенсації вартості 1/2 частини автомобіля не є виходом за межі позовних вимог.

При цьому Верховний Суд зазначає, що позивач вжив заходи для доведення дійсної вартості автомобіля, тоді як відповідач не спростувала визначений у висновку розмір ринкової вартості спірного майна.

Інші доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, зводяться до незгоди з ними та необхідності здійснення переоцінки встановлених судами фактичних обставин справи, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду (стаття 400 ЦПК України).

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, (провадження № 14-446цс18)).

Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов`язковими підставами для скасування судового рішення, Верховний Суд не встановив.

#судовапрактика #поділмайнаподружжя #сімейніспори  

🤗Канал ЦДСП у "Telegram": https://t.me/cdoslidzennasp

Про зміну розміру та способу стягнення аліментів

🔥Постанова КЦС ВС від 29.11.2023 № 466/5393/22 (61-7529св23): 

📎https://reyestr.court.gov.ua/Review/115376688

👨‍⚖️Суддя-доповідач: Литвиненко І. В.

✅Предметом спору є вимога про зміну розміру та способу стягнення аліментів, тобто суд не вирішує питання про стягнення аліментів вперше, відтак відповідне утримання, яке визначене судовим рішенням та на яке мають право діти та той із подружжя з ким вони проживають, відповідач надає. Суд правильно встановив обставини, які є підставою для обов`язкового зупинення провадження у справі, та керуючись імперативною нормою цивільного процесуального законодавства дійшов законного та обґрунтованого висновку про зупинення провадження у справі на підставі п. 2 ч. 1 ст. 251 ЦПК України у зв’язку з перебуванням перебування відповідача у складі Збройних Сил України 

✔️У статті 129 Конституції України одними із основних засад судочинства проголошено рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, а також забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Процесуальний порядок провадження у цивільних справах визначається ЦПК України та іншими законами України, якими встановлюється зміст, форма, умови виконання процесуальних дій, сукупність цивільних процесуальних прав і обов`язків суб`єктів цивільно-процесуальних правовідносин та гарантій їх реалізації.

Зупинення провадження у справі - це тимчасове припинення судом вчинення процесуальних дій під час судового розгляду із визначених у законі об`єктивних підстав, які перешкоджають подальшому розгляду справи і щодо яких неможливо передбачити їх усунення.

Випадки, коли суд зобов`язаний зупинити провадження у справі, визначені у частині першій статті 251 ЦПК України.

Пунктом 2 частини першої вказаної правової норми встановлено, що суд зобов`язаний зупинити провадження у справі у разі перебування сторони або третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан або залучені до проведення антитерористичної операції.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 253 ЦПК України провадження у справі зупиняється у випадку, встановленому пунктом 2 частини першої статті 251 цього Кодексу, - до припинення перебування сторони або третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан або залучені до проведення антитерористичної операції.

Отже, процесуальний закон пов`язує необхідність зупинення провадження у справі з фактом перебування сторони або третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан або залучені до проведення антитерористичної операції.

Європейський суд з прав людини зауважував, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (DIYA 97 v. UKRAINE, №19164/04, § 47, ЄСПЛ,

від 21 жовтня 2010 року).

Встановивши, що ОСОБА_2 є військовослужбовцем, проходить військову службу у складі військової частини НОМЕР_1 Збройних Сил України, перебуває в районі виконання бойових завдань на території України, з метою забезпечення національної безпеки і оборони України, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для зупинення провадження у справі на підставі пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України.

Факт залучення ОСОБА_2 до виконання бойових завдань в складі військової частини по захисту України від військової агресії держави-окупанта підтверджується поданою до апеляційного суду довідкою військової частини НОМЕР_1 від 08 лютого 2023 року № 4410.

Разом із тим, колегія суддів зауважує, що зупинення провадження у справі є тимчасовим заходом та у разі наявності доказів на підтвердження припинення перебування ОСОБА_2 у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан, учасники справи не позбавлені права ініціювати питання про поновлення провадження у справі шляхом подання до суду відповідних клопотань.

Посилання у касаційній скарзі на те, що провадження у справі не підлягало зупиненню з огляду на предмет спору не можуть бути прийняті до уваги з огляду на імперативність приписів частини першої статті 251 ЦПК України.

У цьому контексті колегія суддів також ураховує, що суд апеляційної інстанції правильно зазначав, що предметом даного спору є вимога про зміну розміру та способу стягнення аліментів, тобто суд не вирішує питання про стягнення аліментів вперше, відтак відповідне утримання, яке визначене судовим рішенням та на яке мають право діти та той із подружжя з ким вони проживають, відповідач надає.

Суд апеляційної інстанції правильно встановив обставини, які є підставою для обов`язкового зупинення провадження у справі, та керуючись імперативною нормою цивільного процесуального законодавства дійшов законного та обґрунтованого висновку про зупинення провадження у справі на підставі пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України.

Також суд не погоджується з позицією заявника, стосовно того, що апеляційний суд помилково зупинив провадження у справі, оскільки відповідно до приписів частини третьої статті 252 ЦПК України суд не зупиняє провадження у справі, якщо відсутня сторона веде справу через свого представника. Частина третя статті 252 ЦПК України застосовується у випадках, якщо зупинення провадження у справі мало місце на підставі пунктів 1-3 частини першої статті 252 ЦПК України, і не може бути застосована до цих правовідносин, так як суд апеляційної інстанції зупинив провадження на підставі пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України.

Аргументи касаційної скарги про те, що апеляційний суд не врахував висновки, викладені у постанові Верховного Суду України від 05 лютого 2014 року у справі

№ 6-143цс13, у постанові Верховного Суду від 25 листопада 2020 року у справі

№ 523/2927/18 колегія суддів відхиляє з огляду на таке.

У постанові Верховного Суду України від 05 лютого 2014 року у справі № 6-143цс13 зроблено висновок, що розмір аліментів, визначений рішенням суду, не вважається незмінним. Отже, у зв`язку із значним покращенням матеріального становища платника аліментів матір дитини може подати до суду заяву про збільшення розміру аліментів. Значне погіршення матеріального становища батька може бути підставою для його вимоги про зменшення розміру аліментів. Звертаючись до суду з позовом про зміну (зменшення) розміру аліментів, позивач посилався на те, що у нього змінився сімейний і матеріальний стан, він сплачує аліменти на двох дітей у розмірі половини заробітку (доходу), хоча цей розмір не повинен перевищувати третини заробітку (доходу), тобто по 1/6 частки на кожну дитину. Також він хворіє, несе витрати на лікування та сплату комунальних платежів, у нього виникли кредитні зобов`язання. Також на його утриманні перебувають батьки-пенсіонери та неповнолітній син дружини від першого шлюбу.

У постанові Верховного Суду від 25 листопада 2020 року у справі № 523/2927/18 (провадження № 61-13820св19) зазначено, що кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина. Тобто, визначення способу (в твердій грошовій сумі чи частці) залежить тільки від вибору одержувача аліментів. При цьому для визначення розміру аліментів у твердій грошовій сумі не має значення, що, зокрема: платник аліментів одержує заробіток (дохід) повністю або частково в іноземній валюті; або має нерегулярний, мінливий дохід, частину доходу одержує в натурі.

Таким чином правові висновки у наведених справах стосуються питання визначення розміру аліментів, а не питання зупинення провадження у справі на підставі пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України.

#судовапрактика #зупиненняпровадження #аліменти #процесуальніпитання 

🤗Канал ЦДСП у "Telegram": https://t.me/cdoslidzennasp

Визначення місця проживання дитини

🔥Постанова КЦС ВС від 14.12.2023 № 127/20368/21 (61-10159св23): 

📎https://reyestr.court.gov.ua/Review/115898872

👨‍⚖️Суддя-доповідач: Русинчук М. М.

✅Питання забезпечення інтересів дитини ґрунтується на розумінні, що розлучення батьків для дітей – це завжди тяжке психологічне навантаження, а дорослі, займаючись лише своїми проблемами, забувають про кардинальні зміни в житті дитини: нове оточення та місце проживання, неможливість спілкування з двома батьками одночасно тощо. Вирішуючи питання про визначення місце проживання дитини, суди мають враховувати об`єктивні та наявні у справі докази, зокрема обстеження умов проживання, характеристики психоемоційного стану дитини, поведінки батьків щодо дитини та висновку органу опіки та піклування. Проте найважливішим у цій категорії справ є внутрішнє переконання судді

✔️Європейський суд з прав людини зауважує, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. (HUNT v. UKRAINE, № 31111/04, § 54, ЄСПЛ, від 07 грудня 2006 року).

При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (MAMCHUR v. UKRAINE, № 10383/09, § 100, ЄСПЛ, від 16 липня 2015 року).

Якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення (частина перша статті 161 СК України).

Тлумачення частини першої статті 161 СК України свідчить, що під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини враховується ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особисту прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема: особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов`язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку.

Дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім`ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім`ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками, іншими особами спору щодо її виховання, місця проживання, у тому числі при вирішенні спору про позбавлення батьківських прав, поновлення батьківських прав, а також спору щодо управління її майном. Суд має право постановити рішення всупереч думці дитини, якщо цього вимагають її інтереси (стаття 171 СК України).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц (провадження № 14-327цс18) зазначено, що «Декларація прав дитини не є міжнародним договором. Разом з тим положення Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, про те, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (стаття 3), узгоджуються з нормами Конституції України та законів України, тому саме її норми зобов`язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей. У зв`язку з наведеним Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновків Верховного Суду України, висловлених у постановах від 14 грудня 2016 року у справі № 6-2445цс16 та від 12 липня 2017 року у справі № 6-564цс17, щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме статті 161 СК України та принципу 6 Декларації прав дитини, про обов`язковість брати до уваги принцип 6 Декларації прав дитини стосовно того, що малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини бути розлучена зі своєю матір`ю. Велика Палата Верховного Суду вважає, що при визначенні місця проживання дитини першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини в силу вимог статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року».

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2019 року в справі № 377/128/18 (провадження № 61-44680св18) вказано, що «тлумачення частини першої статті 161 СК України свідчить, що під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини враховується ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особисту прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема: особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов`язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 грудня 2020 року у справі № 487/2001/19-ц (провадження № 61-12667св20) зазначено: «закріплення вказаними вище міжнародними документами та актами внутрішнього законодавства України право дитини бути почутою передбачає, що думка дитини повинна враховуватися при вирішенні питань, які її безпосередньо стосуються. Разом з цим, згода дитини на проживання з одним з батьків не повинна бути абсолютною для суду, якщо така згода не відповідає та не захищає права та інтереси дитини, передбачені Конвенцією. Отже, вирішуючи спір, суд має віддати перевагу тому з батьків, який може забезпечити більш сприятливі умови виховання дитини. Важливим критерієм є моральні якості матері та батька як вихователів. Моральними якостями, які можуть негативно вплинути на виховання дитини, є, зокрема, зловживання спиртними напоями, невиконання батьківських обов`язків, притягнення до судової чи адміністративної відповідальності».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 жовтня 2019 року у справі № 352/2324/17 (провадження № 61-14041св19) зазначено, що: «питання забезпечення інтересів дитини ґрунтується на розумінні, що розлучення батьків для дітей - це завжди тяжке психологічне навантаження, а дорослі, займаючись лише своїми проблемами, забувають про кардинальні зміни в житті дитини: нове оточення та місце проживання, неможливість спілкування з двома батьками одночасно тощо. Вирішуючи питання про визначення місце проживання дитини, суди мають враховувати об`єктивні та наявні у справі докази, зокрема обстеження умов проживання, характеристики психоемоційного стану дитини, поведінки батьків щодо дитини та висновку органу опіки та піклування. Проте найважливішим у цій категорії справ є внутрішнє переконання судді, яке має ґрунтуватися на внутрішній оцінці всіх обставин в їх сукупності. Адже не можна піддавати формалізму долю дитини, яка через те, що батьки не змогли зберегти відносини або домовитися, не повинна бути позбавлена щасливого та спокійного дитинства».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 листопада 2021 року в справі № 754/16535/19 (провадження № 61-14623св21) вказано, що «під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема: особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов`язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку. При розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов`язком батьків діяти в її інтересах. Перевага в матеріально-побутовому стані одного з батьків сама по собі не є вирішальною умовою для передачі йому дитини».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 червня 2022 року у справі № 766/17903/19 (провадження № 61-10379св21) зазначено: «визначаючи місце проживання дитини, надавши належну оцінку усім обставинам справи, зокрема тому, що позивач і відповідач працевлаштовані та отримують дохід, мають постійне місце проживання, суд першої інстанції зробив висновок, що обидві сторони можуть забезпечити належні умови для проживання та виховання дитини. Суди попередніх інстанцій врахували, що ОСОБА_1 не сплачує аліменти на доньку, присуджені з травня 2019 року, та не турбується про забезпечення дитини найнеобхіднішим. У суді апеляційної інстанції пояснення ОСОБА_1 щодо існування заборгованості зводилися до негативного ставлення до відповідача. Також суд апеляційної інстанції вірно зазначив, що ОСОБА_1 , посилаючись на те, що ОСОБА_2 та її матір не дають йому можливості спілкуватися з дочкою, до органу опіки та піклування з питання визначення порядку та способу участі у спілкуванні та вихованні дитини не звертався. Апеляційний суд взяв до уваги, що у ОСОБА_1 змінився спосіб життя, він утворив нову сім`ю з іншою жінкою, протягом тривалого часу не виявляв матеріальної турботи про доньку, якій на час ухвалення рішення судом першої інстанції виповнилося 5 років та яка з часу початку окремого проживання батьків тривалий період проживає з мамою та бабусею. Суди також дали оцінку висновку органу опіки та піклування, наданому з приводу вирішення первісного позову, та дійшли переконання, що він не ґрунтується на належно встановлених та досліджених обставинах справи, тому з урахуванням частини шостої статті 19 СК України визнали його таким, що не відповідає дійсним обставинам справи. ОСОБА_1 не надав доказів на підтвердження того, що залишення малолітньої ОСОБА_3 у її матері ОСОБА_2 є небезпечним для життя, здоров`я і морального виховання дитини. Отже, на час ухвалення оскаржуваних рішень судами не встановлено обставин, які б давали підстави для висновку, що визначення місця проживання дитини з батьком, яке призведе до зміни місця проживання дитини, буде мати більш позитивний вплив на дитину. З огляду на такі обставини суди правильно врахували інтереси дитини, яка проживає в атмосфері любові, турботи, захисту і не встановили вагомих підстав змінювати місце її проживання. Батько дитини, який безсумнівно відіграє важливу роль у її житті та розвитку, має право та обов`язок піклуватися про здоров`я дитини, стан її розвитку, незалежно від того, з ким дитина буде проживати. Виходячи зі встановлених обставин цієї справи, враховуючи, що батьки не змогли самостійно вирішити спір щодо визначення місця проживання дитини, Верховний Суд вважає, що суди, визначаючи місце проживання малолітньої дитини з матір`ю, дійшли обґрунтованого висновку про те, що зазначене відповідатиме якнайкращим інтересам дитини, сприятиме повноцінному її вихованню та розвитку у звичному для неї середовищі. У разі зміни обставин у відносинах сторін спору, в першу чергу, між батьками, визначене судами місце проживання дитини може бути змінено як за згодою батьків, так і в судовому порядку».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 623/349/19 (провадження № 61-4654св21) вказано, що: «рівність прав батьків є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, у першу чергу, повинні бути визначені інтереси дитини у ситуації спору, а вже тільки потім - права батьків. Питання забезпечення інтересів дитини ґрунтується на розумінні, що для дітей розлучення батьків - це завжди тяжке психологічне навантаження, пов`язане, зокрема, з кардинальними змінами в житті дитини: нове оточення та місце проживання, неможливість спілкування з двома батьками одночасно тощо. Вирішуючи питання про визначення місце проживання дитини, суди мають враховувати об`єктивні та наявні у справі докази, зокрема обстеження умов проживання, характеристики психоемоційного стану дитини, поведінки батьків щодо дитини та висновку органу опіки та піклування. Однак найважливішим у цій категорії справ є внутрішнє переконання судді, яке має ґрунтуватися на внутрішній оцінці всіх обставин в їх сукупності. Адже не можна піддавати формалізму долю дитини, яка через те, що батьки не змогли зберегти шлюбні відносини, не повинна бути позбавлена щасливого та спокійного дитинства. Таким чином, при вирішенні таких спорів доцільно та правильно керуватися виключно інтересами дитини, судам передусім потрібно впевнитися, що саме той з батьків, на чию користь буде прийнято рішення, створить для дитини належні умови для її морального, духовного та фізичного розвитку».

Європейський суд з прав людини вказав, що «питання домашнього насильства, яке може проявлятися у різних формах - відзастосування фізичної сили до сексуального, економічного, емоційного або словесного насильства,- виходить за межі обставин конкретної справи. Це загальна проблема, яка тією чи іншою мірою стосується всіх держав-членів, і не завжди очевидна, оскільки часто має місце у контексті особистих стосунків або закритих соціальних систем (див. згадане рішення у справі «Володіна проти Росії» (Volodina v. Russia), пункт 71). Хоча це явище може найчастіше стосуватися жінок, Суд визнає, що чоловіки також можуть бути потерпілими від домашнього насильства і насправді прямо чи опосередковано діти теж часто стають жертвами. Якщо особа висуває небезпідставну скаргу щодо повторюваних актів домашнього насильства над нею чи інших видів знущання, якими б незначними не були окремі епізоди, національні органи влади зобов`язані оцінити ситуацію загалом, у тому числі й загрозу продовження аналогічних подій (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Ірина Смірнова проти України» (Irina Smirnova v. Ukraine), заява № 1870/05, пункти 71 і 89, від 13 жовтня 2016 року). Серед іншого, ця оцінка має належним чином враховувати особливу вразливість потерпілих, які часто емоційно, економічно чи іншим чином залежать від своїх нападників, а також психологічний ефект, який може мати загроза повторного знущання, залякування та насильства на повсякденне життя потерпілого (див., mutatis mutandis, згадані рішення у справах «Хайдуова проти Словаччини» (), пункт 46, та «Ірина Смірнова проти України» (Irina Smirnova v. Ukraine), там само). Якщо встановлено, що конкретна особа була постійним об`єктом знущань, і є вірогідність продовження жорстокого поводження, окрім реагування на конкретні інциденти, органи державної влади повинні вжити належні заходи загального характеру для протидії основній проблемі та запобіганню майбутньому жорстокому поводженню (див. рішення у справі «Джорджевіч проти Хорватії» (), заява № 41526/10, пункти 92 і 93 та 147-149, ЄСПЛ 2012, та згадане рішення у справі «Ірина Смірнова проти України» (Irina Smirnova v. Ukraine), там само) (LEVCHUK v. UKRAINE, № 17496/19, § 78, 80, ЄСПЛ, від 03 вересня 2020 року).

Під час розгляду судом та/або органом опіки та піклування спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, визначення місця проживання дитини, відібрання дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька дитини, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на законних підставах або не на основі рішення суду, обов`язково беруться до уваги факти вчинення домашнього насильства стосовно дитини або за її присутності (частина четверта статті 22 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству»).

Тлумачення вказаної норми свідчить, що законодавець поклав на суд обов`язок при вирішенні спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, визначення місця проживання дитини, відібрання дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька дитини, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на законних підставах або не на основі рішення суду враховувати як факти вчинення домашнього насильства стосовно дитини, так і за присутності дитини.

Тобто, у разі посилання учасників сімейного спору на факти вчинення одним із учасників домашнього насильства обов`язково слід перевіряти чи відбувалося домашнє насильство щодо дитини або за її присутності. Зазначені обставини слід також перевіряти при вирішенні питання про забезпечення позову у справах про визначення місця проживання дитини.

Аналогічні висновки містяться у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 червня 2022 року у справі № 757/33742/19-ц (провадження № 61-21029св21).

Суд при здійсненні судочинства може використовувати лише текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесено до Реєстру (частина третя статті 6 Закону України «Про доступ до судових рішень»).

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 29 грудня 2021 року у справі № 127/35461/21 за заявою ОСОБА_3 , за участю заінтересованої особи - ОСОБА_1 , про видачу обмежувального припису, заяву ОСОБА_3 про видачу обмежувального припису задоволено, видано обмежувальний припис ОСОБА_1 на строк 6 місяців з такими заборонами: заборонено наближатися на визначену відстань до місця проживання (перебування), навчання, роботи, інших місць частого відвідування ОСОБА_3 ; заборонено особисто і через третіх осіб розшукувати ОСОБА_3 , якщо вона за власним бажанням перебуває у місці, невідомому ОСОБА_1 , переслідувати її та в будь-який спосіб спілкуватися з нею; заборонено вести листування, телефонні переговори з ОСОБА_3 або контактувати з нею через інші засоби зв`язку особисто і через третіх осіб.

У рішенні Вінницького міського суду Вінницької області від 29 грудня 2021 року у справі № 127/35461/21 встановлено, що: «сторони перебували у шлюбі, від шлюбу мають сина ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 від 09 вересня 2021 року. Під час спільного проживання з ОСОБА_1 останній постійно підіймав руку на ОСОБА_3 , висловлювався нецензурною лайкою, завдавав тілесних ушкоджень, внаслідок чого ОСОБА_3 зверталась до правоохоронних органів».

Відповідно до частини першої статті 18 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

У справі, що переглядається:

суди встановили, що батьки дитини мають місце проживання, створили всі умови для проживання, виховання та розвитку дитини;

суд першої інстанції, визначаючи місце проживання дитини із матір`ю, вказав, що на час ухвалення рішення судом не встановлено обставин, які б давали підстави для висновку, що визначення місця проживання дитини з батьком буде мати більш позитивний вплив на дитину. Судом враховано, що ОСОБА_1 позбавлений батьківських прав відносно неповнолітнього сина ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , притягався до адміністративної відповідальності за частиною першою статті 130 КУпАП, тобто за керування транспортним засобом у стані алкогольного сп`яніння;

суд апеляційної інстанції, визначаючи місце проживання дитини із батьком, зазначив, що ОСОБА_5 тривалий час проживає разом із батьком, який його виховує, за адресою: АДРЕСА_2 , дитина проявляє прив`язаність до батька, має тісний емоційний зв`язок із ним, який піклується про нього та відіграє важливу роль у його житті, що підтверджується доказами, наданими ОСОБА_1 , та поясненнями самого ОСОБА_5 в судовому засіданні в суді апеляційної інстанції, а тому відокремлення його від батька може призвести до психотравми дитини, що прямо суперечить його інтересам;

у касаційній скарзі ОСОБА_3 посилається на те, що апеляційний суд не врахував, що рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 29 грудня 2021 року у справі № 127/35461/21 видано обмежувальний припис ОСОБА_1 на строк 6 місяців, а саме: заборонено наближатися на визначену відстань до місця проживання (перебування), навчання, роботи, інших місць частого відвідування ОСОБА_3 ; заборонено особисто і через третіх осіб розшукувати ОСОБА_3 , якщо вона за власним бажанням перебуває у місці, невідомому ОСОБА_1 , переслідувати її та в будь-який спосіб спілкуватися з нею; заборонено вести листування, телефонні переговори з ОСОБА_3 або контактувати з нею через інші засоби зв`язку особисто і через третіх осіб. Під час розгляду справи № 127/35461/21 встановлено, що ОСОБА_1 постійно здійснював фізичне насильство відносно ОСОБА_3 , завдавав тілесних ушкоджень, висловлювався нецензурною лайкою, що було підставою для звернення до правоохоронних органів;

про зазначені обставини ОСОБА_3 вказувала в заяві про перегляд заочного рішення (т. 1, а. с. 92-94), у зустрічній позовній заяві (т. 1, а. с. 149) та надала копію рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 29 грудня 2021 року у справі № 127/35461/21 (т. 1, а. с. 107);

у рішенні Вінницького міського суду Вінницької області від 29 грудня 2021 року у справі № 127/35461/21 встановлено, що ОСОБА_1 висловлювався нецензурною лайкою, завдавав ОСОБА_3 тілесних ушкоджень, що було підставою длязвернення останньоїдо правоохоронних органів;

суди не врахували, що законодавець поклав на суд обов'язок при вирішенні спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини враховувати як факти вчинення домашнього насильства стосовно дитини, так і за присутності дитини. Тобто, у разі посилання учасників сімейного спору на факти вчинення одним із учасників домашнього насильства обов'язково необхдіно перевіряти, чи відбувалося домашнє насильство щодо дитини або за її присутності. Зазначені обставини належить також перевіряти при вирішенні питання про визначення місця проживання дитини;

суди не перевірили тверджень ОСОБА_3 про вчинення ОСОБА_1 домашнього насильства відносно неї. Апеляційний суд за відсутності законних підстав вказав, що справа була розглянута за відсутності правопорушникаі всуді апеляційної інстанції ОСОБА_1 пояснив, що йому невідомо про обставини зазначеноїсправи;

суди не надали належної правової оцінки обставинам, встановленим рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 29 грудня 2021 року у справі № 127/35461/21, та не мотивували їх відхилення.

#судовапрактика #сімйеніспори #визначеннямісцяпроживаннядитини 

🤗Канал ЦДСП у "Telegram": https://t.me/cdoslidzennasp

ЧИ ЗАВЖДИ ПОТРІБЕН ВИСНОВОК ОРГАНУ ОПІКИ І ПІКЛУВАННЯ ПРИ ВИРІШЕННІ СІМЕЙНОГО СПОРУ⁉️

 

Постанова ОП КЦС ВС від 11.12.2023 у справі № 523/19706/19 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/115859340) 

✳️Передбачена ч.4 та 5 ст.19 СК обов`язковість висновку органу опіки та піклування у відповідних категоріях цивільних справ не може абсолютизуватися. У разі, якщо з тих чи інших причин такий висновок отримати не можна, суд має вирішити спір за наявними у справі доказами. Якщо з тих чи інших причин орган опіки та піклування відмовиться надати свій висновок у справі, де за приписами ч.4 та 5 ст.19 СК надання ним такого висновку є обов`язковим, ця обставина не означає неможливості розгляду та вирішення спору. Протилежний підхід є рівнозначним відмові у доступу до правосуддя і означав би порушення положень ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

❇️Зазначений підхід має загальний характер і є цілком справедливим для випадків, коли не було отримано письмового висновку органу опіки та піклування при розгляді справ, де участь органу опіки та піклування є обов`язковою, з огляду на неможливість надати такий висновок, зокрема, у зв`язку із перебуванням дитини за межами країни, перебуванням дитини на непідконтрольній території, неможливості встановити місце фактичного перебування дитини з одним із батьків тощо.

Окрема думка судді КЦС ВС від 11.12.2023 у справі №523/19706/19 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/115859568)

🔎2. У цій справі ОСОБА_2, з метою визначення місця проживання їх з відповідачем спільної дитини ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 , зверталась до Одеської міської ради як органу опіки і піклування, подавши для цього документи, визначені пунктом 72 Порядку провадження органами опіки та піклування діяльності, пов`язаної із захистом прав дитини, затвердженому постановою КМ України від 24.09.2008 № 866. У висновку від 30.11.2020 Орган опіки та піклування Суворовської районної адміністрації Одеської міської ради зазначив, що не має достатньо підстав для остаточного висновку щодо визначення місця проживання малолітньої ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1, оскільки ОСОБА_1 на засідання ради не з`явився, а встановити його місце знаходження не вдалось.

📍2.1. Тому Об`єднаній палаті необхідно було врахувати причини ненадання висновку щодо визначення місця проживання дитини, а саме - неповідомлення ОСОБА_1 свого місця проживання, ухиляння батьком від обстеження умов проживання дитини, і, як наслідок, об`єктивної неможливості органу опіки і піклування оцінити умови проживання дитини з батьком.

📌3.7. У цій справі, з урахуванням причин неможливості органнім опіки і піклування надати висновок, Об`єднаній палаті не було підстав робити висновки щодо застосування ч.4 та 5 ст.19 СК про необов`язковість висновку органу опіки та піклування у спорах щодо визначення місця проживання дитини. Висновок Об`єднаної палати щодо застосування ч.4 та 5 ст.19 СК міг бути тільки зробленим в контексті випадків зловживання правами одним із батьків (неповідомлення місця проживання, ухилення від обстеження умов проживання тощо). Ця справа не стосувалася випадків перебуванням дитини за межами країни, перебуванням дитини на непідконтрольній території тощо.

📚3.8. Відступ від висновку про застосування тієї чи іншої норми має бути розумним і про нього має бути вказано в тексті постанови. Натомість, цілком очевидно, що зміна практики застосування норм при вирішенні певної категорії спорів не має слідувати з тексту постанови не явно, імпліцитно (див.: постанову ОП КЦС від 12.06.2023 у справі № 676/7428/19).

✂️3.9. По суті Об`єднана палата відступила від численних висновків касаційного суду, які стосуються обов`язковості висновку органу опіки та піклування у спорах щодо визначення місця проживання дитини, конкретизувавши його таким чином, що є загальне правило про необхідність висновку, з якого можуть бути винятки. При цьому, не зазначивши про конкретизацію попередніх висновків касаційного суду.

https://t.me/glossema

СПІР ПРО ВИЗНАЧЕННЯ МІСЦЯ ПРОЖИВАННЯ ДИТИНИ

Постанова КЦС ВС, 14.12.2023 №127/20368/21 (61-10159св23), Суддя-доповідач: Русинчук М. М., https://reyestr.court.gov.ua/Review/115898872

При вирішенні спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, визначення місця проживання дитини, відібрання дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька дитини, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на законних підставах або не на основі рішення суду враховувати як факти вчинення домашнього насильства стосовно дитини, так і за присутності дитини

ЄСПЛ зауважує, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. (HUNT v. UKRAINE, № 31111/04, § 54, ЄСПЛ, від 07.12.2006).

При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (MAMCHUR v. UKRAINE, № 10383/09, § 100, ЄСПЛ, від 16 липня 2015 року).

Якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення (ч.1 ст. 161 СК України).

Тлумачення ч.1 ст.161 СК України свідчить, що під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини враховується ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особисту прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема: особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов`язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку.

Дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім`ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім`ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками, іншими особами спору щодо її виховання, місця проживання, у тому числі при вирішенні спору про позбавлення батьківських прав, поновлення батьківських прав, а також спору щодо управління її майном. Суд має право постановити рішення всупереч думці дитини, якщо цього вимагають її інтереси (ст.171 СК України).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (ч.4 ст.263 ЦПК України).

✅У постанові ВП ВС від 17.10.2018 у справі № 402/428/16-ц (провадження № 14-327цс18) зазначено, що «Декларація прав дитини не є міжнародним договором. Разом з тим положення Конвенції про права дитини від 20.11.1989, ратифікованої ВРУ 27.02.1991, про те, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (стаття 3), узгоджуються з нормами Конституції України та законів України, тому саме її норми зобов`язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей. У зв`язку з наведеним ВП ВС вважає за необхідне відступити від висновків Верховного Суду України, висловлених у постановах від 14.12.2016 у справі № 6-2445цс16 та від 12.07.2017 у справі № 6-564цс17, щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме ст.161 СК України та принципу 6 Декларації прав дитини, про обов`язковість брати до уваги принцип 6 Декларації прав дитини стосовно того, що малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини бути розлучена зі своєю матір`ю. ВП ВС вважає, що при визначенні місця проживання дитини першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини в силу вимог статті 3 Конвенції про права дитини від 20.11.1989».

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати КЦС від 14.02.2019 в справі № 377/128/18 (провадження № 61-44680св18) вказано, що «тлумачення ч.1 ст.161 СК України свідчить, що під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини враховується ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особисту прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема: особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов`язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку».

✅У постанові ВС у складі колегії суддів Першої судової палати КЦС від 28.12.2020 у справі № 487/2001/19-ц (провадження № 61-12667св20) зазначено: «закріплення вказаними вище міжнародними документами та актами внутрішнього законодавства України право дитини бути почутою передбачає, що думка дитини повинна враховуватися при вирішенні питань, які її безпосередньо стосуються. Разом з цим, згода дитини на проживання з одним з батьків не повинна бути абсолютною для суду, якщо така згода не відповідає та не захищає права та інтереси дитини, передбачені Конвенцією. Отже, вирішуючи спір, суд має віддати перевагу тому з батьків, який може забезпечити більш сприятливі умови виховання дитини. Важливим критерієм є моральні якості матері та батька як вихователів. Моральними якостями, які можуть негативно вплинути на виховання дитини, є, зокрема, зловживання спиртними напоями, невиконання батьківських обов`язків, притягнення до судової чи адміністративної відповідальності».

✅У постанові ВС у складі колегії суддів Першої судової палати КЦС від 30.10.2019  у справі № 352/2324/17 (провадження № 61-14041св19) зазначено, що: «питання забезпечення інтересів дитини ґрунтується на розумінні, що розлучення батьків для дітей - це завжди тяжке психологічне навантаження, а дорослі, займаючись лише своїми проблемами, забувають про кардинальні зміни в житті дитини: нове оточення та місце проживання, неможливість спілкування з двома батьками одночасно тощо. Вирішуючи питання про визначення місце проживання дитини, суди мають враховувати об`єктивні та наявні у справі докази, зокрема обстеження умов проживання, характеристики психоемоційного стану дитини, поведінки батьків щодо дитини та висновку органу опіки та піклування. Проте найважливішим у цій категорії справ є внутрішнє переконання судді, яке має ґрунтуватися на внутрішній оцінці всіх обставин в їх сукупності. Адже не можна піддавати формалізму долю дитини, яка через те, що батьки не змогли зберегти відносини або домовитися, не повинна бути позбавлена щасливого та спокійного дитинства».

✅У постанові ВС у складі колегії суддів Другої судової палати КЦС від 24.11.2021 в справі № 754/16535/19 (провадження № 61-14623св21) вказано, що «під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема: особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов`язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку. При розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов`язком батьків діяти в її інтересах. Перевага в матеріально-побутовому стані одного з батьків сама по собі не є вирішальною умовою для передачі йому дитини».

✅У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати КЦС від 13.06.2022 у справі №766/17903/19 (провадження № 61-10379св21) зазначено: «визначаючи місце проживання дитини, надавши належну оцінку усім обставинам справи, зокрема тому, що позивач і відповідач працевлаштовані та отримують дохід, мають постійне місце проживання, суд першої інстанції зробив висновок, що обидві сторони можуть забезпечити належні умови для проживання та виховання дитини. Суди попередніх інстанцій врахували, що ОСОБА_1 не сплачує аліменти на доньку, присуджені з травня 2019 року, та не турбується про забезпечення дитини найнеобхіднішим. У суді апеляційної інстанції пояснення ОСОБА_1 щодо існування заборгованості зводилися до негативного ставлення до відповідача. Також суд апеляційної інстанції вірно зазначив, що ОСОБА_1 , посилаючись на те, що ОСОБА_2 та її матір не дають йому можливості спілкуватися з дочкою, до органу опіки та піклування з питання визначення порядку та способу участі у спілкуванні та вихованні дитини не звертався. Апеляційний суд взяв до уваги, що у ОСОБА_1 змінився спосіб життя, він утворив нову сім`ю з іншою жінкою, протягом тривалого часу не виявляв матеріальної турботи про доньку, якій на час ухвалення рішення судом першої інстанції виповнилося 5 років та яка з часу початку окремого проживання батьків тривалий період проживає з мамою та бабусею. Суди також дали оцінку висновку органу опіки та піклування, наданому з приводу вирішення первісного позову, та дійшли переконання, що він не ґрунтується на належно встановлених та досліджених обставинах справи, тому з урахуванням частини шостої статті 19 СК України визнали його таким, що не відповідає дійсним обставинам справи. ОСОБА_1 не надав доказів на підтвердження того, що залишення малолітньої ОСОБА_3 у її матері ОСОБА_2 є небезпечним для життя, здоров`я і морального виховання дитини. Отже, на час ухвалення оскаржуваних рішень судами не встановлено обставин, які б давали підстави для висновку, що визначення місця проживання дитини з батьком, яке призведе до зміни місця проживання дитини, буде мати більш позитивний вплив на дитину. З огляду на такі обставини суди правильно врахували інтереси дитини, яка проживає в атмосфері любові, турботи, захисту і не встановили вагомих підстав змінювати місце її проживання. Батько дитини, який безсумнівно відіграє важливу роль у її житті та розвитку, має право та обов`язок піклуватися про здоров`я дитини, стан її розвитку, незалежно від того, з ким дитина буде проживати. Виходячи зі встановлених обставин цієї справи, враховуючи, що батьки не змогли самостійно вирішити спір щодо визначення місця проживання дитини, Верховний Суд вважає, що суди, визначаючи місце проживання малолітньої дитини з матір`ю, дійшли обґрунтованого висновку про те, що зазначене відповідатиме якнайкращим інтересам дитини, сприятиме повноцінному її вихованню та розвитку у звичному для неї середовищі. У разі зміни обставин у відносинах сторін спору, в першу чергу, між батьками, визначене судами місце проживання дитини може бути змінено як за згодою батьків, так і в судовому порядку».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати КЦС від 16.06.2021  у справі № 623/349/19 (провадження № 61-4654св21) вказано, що: «рівність прав батьків є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, у першу чергу, повинні бути визначені інтереси дитини у ситуації спору, а вже тільки потім - права батьків. Питання забезпечення інтересів дитини ґрунтується на розумінні, що для дітей розлучення батьків - це завжди тяжке психологічне навантаження, пов`язане, зокрема, з кардинальними змінами в житті дитини: нове оточення та місце проживання, неможливість спілкування з двома батьками одночасно тощо. Вирішуючи питання про визначення місце проживання дитини, суди мають враховувати об`єктивні та наявні у справі докази, зокрема обстеження умов проживання, характеристики психоемоційного стану дитини, поведінки батьків щодо дитини та висновку органу опіки та піклування. Однак найважливішим у цій категорії справ є внутрішнє переконання судді, яке має ґрунтуватися на внутрішній оцінці всіх обставин в їх сукупності. Адже не можна піддавати формалізму долю дитини, яка через те, що батьки не змогли зберегти шлюбні відносини, не повинна бути позбавлена щасливого та спокійного дитинства. Таким чином, при вирішенні таких спорів доцільно та правильно керуватися виключно інтересами дитини, судам передусім потрібно впевнитися, що саме той з батьків, на чию користь буде прийнято рішення, створить для дитини належні умови для її морального, духовного та фізичного розвитку».

ЄСПЛ вказав, що «питання домашнього насильства, яке може проявлятися у різних формах - відзастосування фізичної сили до сексуального, економічного, емоційного або словесного насильства,- виходить за межі обставин конкретної справи. Це загальна проблема, яка тією чи іншою мірою стосується всіх держав-членів, і не завжди очевидна, оскільки часто має місце у контексті особистих стосунків або закритих соціальних систем (див. згадане рішення у справі «Володіна проти Росії» (Volodina v. Russia), пункт 71). Хоча це явище може найчастіше стосуватися жінок, Суд визнає, що чоловіки також можуть бути потерпілими від домашнього насильства і насправді прямо чи опосередковано діти теж часто стають жертвами. Якщо особа висуває небезпідставну скаргу щодо повторюваних актів домашнього насильства над нею чи інших видів знущання, якими б незначними не були окремі епізоди, національні органи влади зобов`язані оцінити ситуацію загалом, у тому числі й загрозу продовження аналогічних подій (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Ірина Смірнова проти України» (Irina Smirnova v. Ukraine), заява № 1870/05, п.71 і 89, від 13.10.2016 року). Серед іншого, ця оцінка має належним чином враховувати особливу вразливість потерпілих, які часто емоційно, економічно чи іншим чином залежать від своїх нападників, а також психологічний ефект, який може мати загроза повторного знущання, залякування та насильства на повсякденне життя потерпілого (див., mutatis mutandis, згадані рішення у справах «Хайдуова проти Словаччини» (), пункт 46, та «Ірина Смірнова проти України» (Irina Smirnova v. Ukraine), там само). Якщо встановлено, що конкретна особа була постійним об`єктом знущань, і є вірогідність продовження жорстокого поводження, окрім реагування на конкретні інциденти, органи державної влади повинні вжити належні заходи загального характеру для протидії основній проблемі та запобіганню майбутньому жорстокому поводженню (див. рішення у справі «Джорджевіч проти Хорватії» (), заява № 41526/10, п.92 і 93 та 147-149, ЄСПЛ 2012, та згадане рішення у справі «Ірина Смірнова проти України» (Irina Smirnova v. Ukraine), там само) (LEVCHUK v. UKRAINE, № 17496/19, § 78, 80, ЄСПЛ, від 03.09.2020).

Під час розгляду судом та/або органом опіки та піклування спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, визначення місця проживання дитини, відібрання дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька дитини, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на законних підставах або не на основі рішення суду, обов`язково беруться до уваги факти вчинення домашнього насильства стосовно дитини або за її присутності (ч.4 ст.22 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству»).

Тлумачення вказаної норми свідчить, що законодавець поклав на суд обов`язок при вирішенні спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, визначення місця проживання дитини, відібрання дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька дитини, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на законних підставах або не на основі рішення суду враховувати як факти вчинення домашнього насильства стосовно дитини, так і за присутності дитини.

Тобто, у разі посилання учасників сімейного спору на факти вчинення одним із учасників домашнього насильства обов`язково слід перевіряти чи відбувалося домашнє насильство щодо дитини або за її присутності. Зазначені обставини слід також перевіряти при вирішенні питання про забезпечення позову у справах про визначення місця проживання дитини.

Аналогічні висновки містяться у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати КЦС від 22.06.2022 у справі № 757/33742/19-ц (провадження № 61-21029св21).

Суд при здійсненні судочинства може використовувати лише текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесено до Реєстру (ч.3 ст.6 Закону України «Про доступ до судових рішень»).

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 29.12.2021 у справі № 127/35461/21 за заявою ОСОБА_3 , за участю заінтересованої особи - ОСОБА_1 , про видачу обмежувального припису, заяву ОСОБА_3 про видачу обмежувального припису задоволено, видано обмежувальний припис ОСОБА_1 на строк 6 місяців з такими заборонами: заборонено наближатися на визначену відстань до місця проживання (перебування), навчання, роботи, інших місць частого відвідування ОСОБА_3 ; заборонено особисто і через третіх осіб розшукувати ОСОБА_3 , якщо вона за власним бажанням перебуває у місці, невідомому ОСОБА_1 , переслідувати її та в будь-який спосіб спілкуватися з нею; заборонено вести листування, телефонні переговори з ОСОБА_3 або контактувати з нею через інші засоби зв`язку особисто і через третіх осіб.

У рішенні Вінницького міського суду Вінницької області від 29.12.2021 у справі № 127/35461/21 встановлено, що: «сторони перебували у шлюбі, від шлюбу мають сина ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 від 09 вересня 2021 року. Під час спільного проживання з ОСОБА_1 останній постійно підіймав руку на ОСОБА_3 , висловлювався нецензурною лайкою, завдавав тілесних ушкоджень, внаслідок чого ОСОБА_3 зверталась до правоохоронних органів».

Відповідно до ч.1 ст.18 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (ч.1 ст.13 ЦПК України).

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (ч.1 ст.81 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (ч.1-3 ст.89 ЦПК України).

У справі, що переглядається:

суди встановили, що батьки дитини мають місце проживання, створили всі умови для проживання, виховання та розвитку дитини;

суд першої інстанції, визначаючи місце проживання дитини із матір`ю, вказав, що на час ухвалення рішення судом не встановлено обставин, які б давали підстави для висновку, що визначення місця проживання дитини з батьком буде мати більш позитивний вплив на дитину. Судом враховано, що ОСОБА_1 позбавлений батьківських прав відносно неповнолітнього сина ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , притягався до адміністративної відповідальності за ч.1 ст.130 КУпАП, тобто за керування транспортним засобом у стані алкогольного сп`яніння;

суд апеляційної інстанції, визначаючи місце проживання дитини із батьком, зазначив, що ОСОБА_5 тривалий час проживає разом із батьком, який його виховує, за адресою: АДРЕСА_2 , дитина проявляє прив`язаність до батька, має тісний емоційний зв`язок із ним, який піклується про нього та відіграє важливу роль у його житті, що підтверджується доказами, наданими ОСОБА_1 , та поясненнями самого ОСОБА_5 в судовому засіданні в суді апеляційної інстанції, а тому відокремлення його від батька може призвести до психотравми дитини, що прямо суперечить його інтересам;

у касаційній скарзі ОСОБА_3 посилається на те, що апеляційний суд не врахував, що рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 29.12.2021 у справі №127/35461/21 видано обмежувальний припис ОСОБА_1 на строк 6 місяців, а саме: заборонено наближатися на визначену відстань до місця проживання (перебування), навчання, роботи, інших місць частого відвідування ОСОБА_3 ; заборонено особисто і через третіх осіб розшукувати ОСОБА_3 , якщо вона за власним бажанням перебуває у місці, невідомому ОСОБА_1 , переслідувати її та в будь-який спосіб спілкуватися з нею; заборонено вести листування, телефонні переговори з ОСОБА_3 або контактувати з нею через інші засоби зв`язку особисто і через третіх осіб. Під час розгляду справи № 127/35461/21 встановлено, що ОСОБА_1 постійно здійснював фізичне насильство відносно ОСОБА_3 , завдавав тілесних ушкоджень, висловлювався нецензурною лайкою, що було підставою для звернення до правоохоронних органів;

про зазначені обставини ОСОБА_3 вказувала в заяві про перегляд заочного рішення (т. 1, а. с. 92-94), у зустрічній позовній заяві (т. 1, а. с. 149) та надала копію рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 29.12.2021 у справі № 127/35461/21 (т. 1, а. с. 107);

у рішенні Вінницького міського суду Вінницької області від 29.12.2021 у справі № 127/35461/21 встановлено, що ОСОБА_1 висловлювався нецензурною лайкою, завдавав ОСОБА_3 тілесних ушкоджень, що було підставою длязвернення останньоїдо правоохоронних органів;

суди не врахували, що законодавець поклав на суд обов'язок при вирішенні спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини враховувати як факти вчинення домашнього насильства стосовно дитини, так і за присутності дитини. Тобто, у разі посилання учасників сімейного спору на факти вчинення одним із учасників домашнього насильства обов'язково необхдіно перевіряти, чи відбувалося домашнє насильство щодо дитини або за її присутності. Зазначені обставини належить також перевіряти при вирішенні питання про визначення місця проживання дитини;

суди не перевірили тверджень ОСОБА_3 про вчинення ОСОБА_1 домашнього насильства відносно неї. Апеляційний суд за відсутності законних підстав вказав, що справа була розглянута за відсутності правопорушникаі в суді апеляційної інстанції ОСОБА_1 пояснив, що йому невідомо про обставини зазначеноїсправи;

суди не надали належної правової оцінки обставинам, встановленим рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 29.12.2021 у справі № 127/35461/21, та не мотивували їх відхилення.

КОЛИ ВИНИКАЄ ПРАВО НА ПОЗОВ ПРО ПОДІЛ СПІЛЬНОГО МАЦНА ПОДРУЖЖЯ ПІСЛЯ РОЗІРВАННЯ ШЛЮБУ

«Некористування колишнім подружжям майном, яке було набуто у шлюбі, після його розірвання не позбавляє його/її права власності на це майно»

Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у ст. 316, 317, 319 ЦКУ, аналіз яких свідчить, що право власності має абсолютний характер, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від  порушень його права власності з боку будь-яких осіб.

Відповідно до ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один із них не мав із поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Як роз’яснив Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати КЦС в постанові від 05.10.2020 у справі № 537/78/19 (провадження № 61-17347св19), положення ст. 60 СК свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована тим із подружжя, який оспорює поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об’єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Згідно зі ст. 63 СК дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до ч. 2 ст. 65 СК при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з  подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.

За ч. 1 ст.  69 СК дружина і  чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

У разі поділу майна, яке є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (ч. 1 ст. 70 СК).

Згідно зі ст. 372 ЦК у разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.

Як роз’яснив Верховний Суд у  складі Об’єднаної палати КЦС в постанові від 03.10.2018 у справі № 127/7029/15-ц (провадження № 61-9018сво18), у разі відчуження майна одним із подружжя проти волі іншого з подружжя та у зв’язку з цим неможливості встановлення його дійсної (ринкової) вартості, визначенню підлягає ринкова вартість подібного за своїми якостями (технічними характеристиками) майна на час розгляду справи. Такий підхід є гарантією справедливої сатисфакції особі у зв’язку із припиненням її права на спільне майно.

Згідно з ч. 4 ст. 71 СК присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК. Відповідно до ч.5 ст.71 СК присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

Таким чином, вирішуючи спори між подружжям про поділ майна, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення ведення спільного господарства, з’ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна.

Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім’я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

Так, вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить ст. 368 ЦК.

Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що позовна давність — це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів і запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (рішення ЄСПЛ від 22.10.1996 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства», п. 51).

Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства (ч. 9 ст. 7 СК).

Загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер та інші джерела правового регулювання, у першу чергу акти сімейного законодавства мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є за своєю суттю нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, які містяться в актах сімейного законодавства.

До вимог, що випливають із сімейних відносин, позовна давність не застосовується, крім випадків, передбачених ч. 2 ст. 72, ч. 2 ст. 129, ч. 3 ст. 138, ч. 3 ст. 139 СК. У випадках, передбачених ч. 1 ст. 20 СК, позовна давність застосовується судом відповідно до ЦК, якщо інше не передбачено цим Кодексом (ч. 1, 2 ст. 20 СК).

Позовна давність не застосовується до вимог про поділ майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, якщо шлюб між ними не розірвано. До вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один зі співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (ст. 72 СК).

Відповідно до ст. 253 ЦК перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов’язано його початок.

Згідно зі ст. 256 ЦК позовна давність — це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права чи інтересу.

Загальним правилом, закріпленим у ч. 1 ст. 261 ЦК, установлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Відповідно до ч. 4 ст. 267 ЦК сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Розглянемо приклад судової практики щодо визнання майна спільною сумісною власністю і  стягнення грошової компенсації замість частки у праві спільної сумісної власності на майно.

У липні 2021 р. ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеним позовом та обґрунтовує його тим, що 02.11.2002 вона уклала шлюб із відповідачем. Під час шлюбу вони придбали автомобіль марки «Ford Transit», автомобіль марки «Audi A4», човен моторний із забортним двигуном марки «Bayliner Trophy», VIN, лафет для човна марки «ESCRT Trailer», комбайн для  ремонту взуття марки «Lavaredo D-510», прес для кріплення підошви взуття марки «Lavaredo A90 PL78» та робоче місце марки «Lavaredo Jolly 91».

Перелічене рухоме майно є  спільною сумісною власністю сторін. Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 12.04.2017 шлюб між позивачем та  ОСОБА_3 був розірваний. ОСОБА_1 посилається на те, що відповідач без її згоди почав відчужувати майно, що є спільною сумісною власністю сторін.

Ухвалою Бориспільського міськрайонного суду від 26.11.2021 було призначено судову товарознавчу експертизу та зупинено провадження у цивільній справі на час проведення зазначеної експертизи.

Ухвалою Бориспільського міськрайонного суду від 28.11.2022 від РСЦ ГСЦ МВС у м. Києві було витребувано інформацію про дати та юридичні підстави придбання ОСОБА_3 автомобіля марки «Audi A4» та автомобіля марки «Ford Transit», відомості про які містяться в договорах купівлі-продажу транспортних засобів №_ від 29.12.2018 та №_ від 20.03.2019.

Ухвалою судді Бориспільського міськрайонного суду від  08.02.2023 було відмовлено у  задоволенні заяви представника відповідача ОСОБА_4 про відвід судді. Матеріали цивільної справи були повернуті до канцелярії суду для передання раніше визначеному складу суду для продовження судового розгляду.

Судом установлено, що  автомобіль марки «Ford Transit», автомобіль марки «Audi A4», човен моторний із забортним двигуном марки «Bayliner Trophy», лафет для човна марки «ESCRT Trailer», комбайн для ремонту взуття марки «Lavaredo D-510», прес для кріплення підошви взуття марки «Lavaredo A90 PL78» та робоче місце марки «Lavaredo Jolly 91» були придбані ОСОБА_3 в  період часу, протягом якого він перебував у шлюбі з позивачем.

Як вбачається із  правової позиції, викладеної в постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06.02.2018 у справі № 235/9895/15-ц, від 05.04.2018 у  справі №  404/1515/16-ц, від  05.10.2020 у  справі №  537/78/19, в  такому випадку презюмується, що ОСОБА_1 та відповідач набули право спільної сумісної власності на перелічене рухоме майно.

Зі змісту листа заступника начальника РСЦ ГСЦ МВС № 31/26-468аз від 25.06.2021 ОСОБА_1 та її представнику ОСОБА_2 стало відомо про те, що ОСОБА_3 без згоди позивача розпочав відчуження у власність інших осіб спільного рухомого майна, зокрема автомобіля марки «Ford Transit» та автомобіля марки «Audi A4». Ця обставина свідчить про те, що 25.06.2021 ОСОБА_1 дізналася про порушення свого права.

На  підставі ч. 2 ст.  72 СК того ж дня розпочався трирічний строк позовної давності. Перебіг цього строку підлягав закінченню лише  25.06.2024. Зі штампу на  конверті, в  якому був надісланий позов, вбачається, що  ОСОБА_1 звернулася до  суду ще 26.07.2021. Тому суд критично оцінює посилання представника відповідача ОСОБА_4 на пропущення трирічного строку позовної давності. Його доводи про те, що перебіг цього строку розпочався із дня набрання законної сили рішенням суду про розірвання шлюбу, суперечать ч. 2 ст. 72 СК.

Як роз’яснила Велика Палата Верховного Суду в  п.  44 і  п.  45 постанови від  08.02.2022 у  справі № 209/3085/20 (провадження № 14-182цс21), приписи ч. 4 і ч. 5 ст. 71 СК з урахуванням принципу розумності (п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК) потрібно розуміти так: правила про необхідність попереднього внесення коштів на  депозитний рахунок суду стосуються тих випадків, коли позивач (один із подружжя чи колишній чоловік, колишня дружина) заявив вимогу про припинення права відповідача на частку у спільній власності (такі грошові кошти забезпечують отримання відповідачем грошової компенсації); якщо позивач (один із  подружжя чи  колишній чоловік, колишня дружина) таку вимогу не заявив (а вимагає, наприклад, поділити неподільну річ шляхом виділення її у власність відповідача і  стягнення з  нього грошової компенсації замість частки позивача у праві спільної сумісної власності на цю річ), то підстави для внесення ним відповідної суми коштів на  депозитний рахунок суду відсутні.

Інакше кажучи, вимога позивача про стягнення з  відповідача грошової компенсації замість частки позивача у праві спільної сумісної власності на майно подружжя не породжує обов’язку відповідача попередньо внести відповідну суму на депозитний рахунок суду. Підтвердження платоспроможності такого відповідача законодавство України не вимагає.

Щодо стягнення грошової компенсації замість частки у праві спільної сумісної власності на спірне майно.

Єдиною метою, яку ОСОБА_1 прагнула досягнути при пред’явленні позову, є стягнення з відповідача грошової компенсації замість її частки у праві спільної сумісної власності на спірне майно. Тому позовна вимога про визнання майна спільною сумісною власністю сторін не є ефективним способом захисту цивільного права.

Крім  того, відчуження автомобіля марки «Ford Transit» та  автомобіля марки «Audi A4» у  власність інших осіб унеможливлює поширення режиму спільної сумісної власності на  зазначене рухоме майно. У матеріалах цивільної справи відсутні докази на підтвердження того, що позивач надавав ОСОБА_3 згоду на продаж транспортних засобів.

Як вбачається із правового висновку, викладеного в постанові Верховного Суду у складі Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду від 03.10.2018 у справі № 127/7029/15-ц (провадження № 61-9018сво18), в  такому випадку ОСОБА_1 має право вимагати від відповідача відшкодування грошової компенсації замість 1/2 частки у праві спільної сумісної власності на автомобіль марки «Ford Transit» та автомобіль марки «Audi A4».

Зі змісту висновку експертів за результатом проведення комплексного товарознавчого та автотоварознавчого дослідження № 19/12.1/2022 від 06.07.2022 вбачається, що  ринкова вартість автомобіля марки «Ford Transit» становить 150080 гривень 00 копійок, а  ринкова вартість автомобіля марки «Audi A4» 251010 гривень 00 копійок.

Крім того, як вбачається з іншої правової позиції, викладеної в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13.06.2018 у справі № 299/2587/15-ц, а також у п. 44 і п. 45 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20 (провадження № 14-182цс21), на підставі ч. 4 ст. 71 СК ОСОБА_1 також має право на відшкодування грошової компенсації замість 1/2 частки у праві спільної сумісної власності на човен моторний із забортним двигуном марки «Bayliner Trophy», лафет для  човна марки «ESCRT Trailer», комбайн для  ремонту взуття марки «Lavaredo D-510», прес для кріплення підошви взуття марки «Lavaredo A90 PL78» та робоче місце марки «Lavaredo Jolly 91».

Зі змісту висновку експертів за результатом проведення комплексного товарознавчого та автотоварознавчого дослідження № 19/12.1/2022 від 06.07.2022 вбачається, що  ринкова вартість човна моторного із забортним двигуном марки «Bayliner Trophy» та лафета для човна марки «ESCRT Trailer» становить 220332 гривні 00 копійок, ринкова вартість комбайну для ремонту взуття марки «Lavaredo D-510» — 165605 гривень 00 копійок, ринкова вартість пресу для кріплення підошви взуття марки «Lavaredo A90 PL78» — 93341 гривню 00 копійок, а робочого місця марки «Lavaredo Jolly 91» — 16561 гривню 00 копійок.

Всупереч ч.  1 ст.  81 Цивільного процесуального кодексу України ОСОБА_3 та  його представник ОСОБА_4 не надали жодного доказу на спростування достовірності інформації, що міститься у висновку експертів за результатом проведення комплексного товарознавчого та  автотоварознавчого дослідження № 19/12.1/2022 від 06.07.2022. Натомість зі змісту цього доказу вбачається, що висновок експертів був складений для пред’явлення його суду, а експерти ОСОБА_8 та ОСОБА_9 були обізнані про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок і за відмову без поважних причин від виконання покладених на них обов’язків за ст. 384, 385 Кримінального кодексу України. Ця обставина свідчить про те, що висновок експертів за результатом проведення комплексного товарознавчого та автотоварознавчого дослідження № 19/12.1/2022 від 06.07.2022 був складений із дотриманням вимог, передбачених ч. 5 ст. 106 ЦПК, та є допустимим доказом у розумінні ч. 1 ст. 78 ЦПК.

Загальний розмір ринкової вартості рухомого майна становить 896929 гривень 00 копійок (150080,00 + 251010,00 + 220332,00 + 165605,00 + 93341,00 + + 16561,00).

Тому в ОСОБА_3 виникло зобов’язання відшкодувати позивачу грошову компенсацію замість 1/2 частки у праві спільної сумісної власності на спірне майно в розмірі 448454 гривень 50 копійок (896929,00 : 2). Зі змісту резолютивної частини пред’явленого позову вбачається, що ОСОБА_1 просить стягнути з відповідача грошові кошти лише в розмірі 443383 гривень 10 копійок. У такому разі стягнення з ОСОБА_3 грошових коштів у більшому розмірі суперечить принципу диспозитивності, передбаченому п. 5 ч. 3 ст. 2, ч. 1 ст. 13 ЦПК.

З огляду на це суд вважає, що з відповідача на користь ОСОБА_1 належить стягнути грошову компенсацію замість  1/2 частки у  праві спільної сумісної власності на автомобіль марки «Ford Transit», автомобіль марки «Audi A4», човен моторний із забортним двигуном марки «Bayliner Trophy», лафет для  човна марки «ESCRT Trailer», комбайн для  ремонту взуття марки «Lavaredo D-510», прес для кріплення підошви взуття марки «Lavaredo A90 PL78» та  робоче місце марки «Lavaredo Jolly 91» у загальному розмірі 443838 гривень 10 копійок. Водночас у задоволенні позову в частині вимоги про визнання переліченого рухомого майна спільною сумісною власністю слід відмовити у зв’язку з неефективністю цього способу захисту цивільного права.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 10.02.2023 позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію замість 1/2 частки у праві спільної сумісної власності на автомобіль марки «Ford Transit», автомобіль марки «Audi A4», човен моторний із забортним двигуном марки «Bayliner Trophy», лафет для  човна марки «ESCRT Trailer», комбайн для  ремонту взуття марки «Lavaredo D-510», прес для кріплення підошви взуття марки «Lavaredo A90 PL78» та  робоче місце марки «Lavaredo Jolly 91» у  загальному розмірі  443 838,10 грн.

Додатковим рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 14.03.202316 заяву представника позивача про ухвалення додаткового рішення задоволено частково. Додаткове рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що ОСОБА_1 витратила грошові кошти в розмірі 20 000 грн на оплату професійної правничої допомоги і грошові кошти в розмірі 10 000 грн на проведення товарознавчої експертизи. Оскільки позов задоволений частково, то ОСОБА_1 має право на відшкодування лише половини витрат на професійну правничу допомогу і проведення експертизи.

Не погоджуючись із  рішенням суду ОСОБА_2 через свого представника ОСОБА_3 подав апеляційну скаргу, посилаючись на  порушення судом норм матеріального і процесуального права, неповне з’ясування обставин справи, невідповідність висновків суду дійсним обставинам справи, просить рішення суду скасувати й ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника позивача та відповідача, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість судового рішення в межах апеляційного оскарження, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що  апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Суд першої інстанції, задовольняючи позовну вимогу позивачки про стягнення з відповідача на її користь грошової компенсації замість частки у праві спільної сумісної власності — частки вартості автомобіля марки «Ford Transit», автомобіля марки «Audi A4», човна моторного із  забортним двигуном марки «Bayliner Trophy», лафета для човна марки «ESCRT Trailer», комбайна для  ремонту взуття марки «Lavaredo D-510», преса для кріплення підошви взуття марки «Lavaredo A90 PL78» та робочого місця марки «Lavaredo Jolly 91», на підставі належним чином оцінених доказів, наданих сторонами, дійшов обґрунтованого висновку про те, що спірне майно набуте у власність сторонами за час перебування у зареєстрованому шлюбі та за спільні кошти, тому зазначене майно є  спільною сумісною власністю подружжя, а отже, підлягало б поділу між ними у рівних частинах.

Суд першої інстанції дав належну оцінку усім доводам відповідача, на які він посилався, спростовуючи презумпцію спільності спірного майна, та з урахуванням установлених обставин і доказів, які підтверджують спільність набутого під час шлюбу майна, недоведення факту придбання цього майна за  особисті кошти відповідача, дійшов обґрунтованих висновків, що відповідачем не спростовано презумпцію спільності спірного майна.

Ураховуючи викладене, колегія суддів вважає, що тривалість і усталеність сімейних відносин сторін до  придбання ними спірного майна доводить, що таке майно було придбане за спільні сумісні кошти подружжя. Доказів зворотного у розпорядження суду не надано.

Дослідивши наявні у  матеріалах справи докази в їх сукупності, суд апеляційної інстанції вважає, що, оскільки зазначене вище майно було придбане у шлюбі та відповідач не надав належних і допустимих доказів на підтвердження придбання цього майна за особисті кошти, це майно є спільною сумісною власністю подружжя та підлягало б поділу між ними у рівних частках.

Доводів на  спростування зазначених висновків суду апеляційна скарга не містить.

Під час розгляду справи, дослідивши наявні докази, надавши їм належну оцінку, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що спірне майно було придбане у період шлюбу сторін, а отже, є спільною сумісною власністю, яке підлягало б поділу.

Водночас суд першої інстанції зробив помилковий висновок у частині відсутності підстав для застосування позовної давності, про що було заявлено стороною відповідача, з огляду на таке.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідач подав до суду першої інстанції заяву про застосування позовної давності, яка мотивована тим, що позивач із моменту розірвання шлюбу не користувалася спірним майном, тому звернулася до суду з цим позовом із пропуском трирічного строку для пред’явлення вимог про поділ майна.

Відмовляючи відповідачу в  застосуванні до  цих правовідносин позовної давності, суд першої інстанції виходив із того, що позивач дізналася про своє порушене право на спільне сумісне майно з моменту, коли їй стало відомо про відчуження відповідачем автомобілів у червні 2021 р., тому перебіг цього строку підлягав закінченню лише 25.06.2024. Доводи відповідача про те, що перебіг цього строку розпочався із дня набрання законної сили рішенням суду про розірвання шлюбу, суд вважав такими, що суперечать ч. 2 ст. 72 СК.

Проте колегія суддів не  погоджується з  такими висновками суду першої інстанції, оскільки вони суперечать установленим судом обставинам справи, з огляду на таке.

У постанові від 27.06.2018 у справі № 619/894/16- ц Верховний Суд сформулював такі висновки щодо застосування ст.  261 ЦК: «аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться у ст. 261 ЦК, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та  обов’язку особи знати про стан своїх майнових прав, тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо».

Дійсно, початок перебігу позовної давності у справах про поділ спільного майна подружжя, шлюб якого розірвано, може обчислюватися не з дати розірвання шлюбу в державних органах РАЦС або дати набрання рішенням суду законної сили, а від дня, коли один зі співвласників дізнався чи міг дізнатися про порушення свого права власності (ч. 2 ст. 72 СК).

Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 584/1319/16-ц, від 06.11.2019 у справі № 203/304/17, від 13.02.2020 у справі № 320/3072/18.

У  справі, що  переглядається, відповідач просив застосувати позовну давність у три роки і в поданій суду першої інстанції заяві про застосування позовної давності вважав, що позивачка повинна була дізнатися про порушення свого права із дня, коли між сторонами було розірвано шлюб (12.04.2017), оскільки з цього часу вона не користувалася спірним майном, зокрема автомобілями. Зазначене майно було у користуванні та володінні відповідача.

Звертаючись до  суду з  цим позовом  26.07.2021, ОСОБА_1 вказувала на те, що про порушене своє право володіння, користування та розпорядження майном, яке є  спільною сумісною власності подружжя, вона дізналася у червні 2021 р. з  листа заступника начальника РСЦ ГСЦ МВС № 31/26-468аз від 25.06.2021, в якому зазначалося про те, що ОСОБА_2 без згоди позивачки розпочав відчуження у  власність інших осіб спільного майна, зокрема автомобіля марки «Ford Transit» та автомобіля марки «Audi A4».

Однак судом апеляційної інстанції встановлено, що позивачці про порушення її права на користування зазначеним у позові майном було відомо із дня, коли між сторонами було розірвано шлюб, оскільки доведеним є те, що зазначеним майном ОСОБА_1 не користувалася після його розірвання. Некористування позивачкою майном, яке було набуте у шлюбі, після його розірвання (а позивачці не було відомо навіть місцезнаходження цього майна) не позбавляло її права власності на це майно. Однак якщо це майно перебуває у  володінні одного з  подружжя, а  інший ним після розірвання шлюбу не користується, то в такому випадку до правовідносин про поділ майна підлягає застосуванню позовна давність, визначена законом у три роки, що передбачено положеннями ст. 72 СК.

Матеріали справи не містять жодного доказу про те, що після розірвання шлюбу з ОСОБА_2 ОСОБА_1 цікавилася спірним майном, несла певні витрати з його утримання, з’ясовувала місце його знаходження. При цьому апеляційним судом установлено, що відповідачем заперечувалося право позивача на зазначене у позові майно, зокрема на автомобілі, придбання комбайна для  ремонту взуття марки «Lavaredo D-510», преса для кріплення підошви взуття марки «Lavaredo A90 PL78» та робочого місця марки «Lavaredo Jolly 91» відповідач загалом заперечував, пояснюючи, що таке майно подружжям не було придбане. Факт продажу відповідачем після розірвання шлюбу спірних автомобілів без згоди на це позивача свідчить про те, що відповідач заперечував право позивача на рухоме майно як на частину у спільному сумісному майні.

Ураховуючи, що спір між сторонами щодо поділу майна виник ще у квітні 2017 р., оскільки позивачка після розірвання шлюбу не  користувалася спірним майном і таке майно перебувало у повному володінні та користуванні відповідача, саме з цього часу слід відраховувати позовну давність — строк, визначений законом для звернення ОСОБА_1 з позовом до суду за захистом порушеного права.

Тобто трирічний строк звернення до суду з вимогами про поділ майна слід відраховувати з дати набрання рішенням суду про розірвання шлюбу законної сили — 23.04.2017. Оскільки позивач звернулася із зазначеним позовом до суду лише у 2021 році, тобто поза межами трирічного строку позовної давності, то наявні підстави для застосування до цих правовідносин позовної давності.

Ураховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку про те, що позивачка звернулася до суду з позовом про поділ майна подружжя із пропуском трирічного строку — позовної давності, оскільки спір між сторонами про поділ спільного сумісного майна виник тоді, коли між сторонами було розірвано шлюб, оскільки саме з цього часу позивачка дізналася про порушення свого права, оскільки спірне майно залишилося у постійному володінні та користуванні відповідача після розірвання шлюбу. При цьому недостатнім було посилання суду на відповідь на адвокатський запит, що був зроблений адвокатом перед поданням позову, щоб дійти формального висновку про те, що про порушення свого права позивачка дізналася лише після отримання такої відповіді.

Таким чином, ОСОБА_1 мала об’єктивну можливість та обов’язок (презумпцію) знати (довідатися) про свої майнові права як у  шлюбі, так і  після його припинення та ефективно захищати їх у договірному чи  судовому порядку, що  повністю узгоджується з висновком Великої Палати Верховного Суду щодо тлумачення і застосування норми закону про позовну давність.

Крім  того, апеляційний суд звертає увагу на  те, що між сторонами вже існував спір про поділ спільного майна подружжя, а саме квартири, яка була придбана сторонами під час шлюбу.

Заочним рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 07.07.2020 у  справі №  753/23391/19 позов ОСОБА_2 до  ОСОБА_1 про поділ майна подружжя задоволено. Визнано спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 квартиру та за ОСОБА_2 право власності на частину зазначеної квартири.

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання майна спільною сумісною власністю і  стягнення грошової компенсації за її частку у спірному спільному сумісному майні подружжя слід відмовити з підстав пропуску позивачем позовної давності.

Отже, зазначене свідчить про істотне порушення судом першої інстанції норм матеріального права, яке потягло за собою ухвалення незаконного рішення.

Доводи апеляційної скарги щодо наявності у суду першої інстанції підстав для визнання обґрунтованим заявленого відповідачем відводу судді суду першої інстанції колегія суддів оцінює критично, оскільки та обставина, що судом було витребувано із власної ініціативи докази з метою отримання відомостей щодо здійснення відповідачем відчуження спірних автомобілів, не свідчить про упередженість і необ’єктивність судді, оскільки суд має встановити всі обставини по справі. Таким діям судді було надано правильну оцінку судом першої інстанції під час розгляду заяви відповідача про відвід. Тому зазначені доводи апеляційної скарги не свідчать про те, що справа була розглянута неповноважним судом. У цій частині апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

Оскільки суд апеляційної інстанції скасовує рішення суду першої інстанції та ухвалює нове рішення про відмову в задоволенні позову, то додаткове рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 14.03.2023, яким вирішено вимоги ОСОБА_1 про відшкодування позивачу судових витрат, пов’язаних із розглядом цієї справи, підлягає скасуванню, оскільки воно не може самостійно існувати без основного рішення по справі про задоволення позову, яке скасоване судом апеляційної інстанції.

Постановою Київського апеляційного суду від 19.07.2023 апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково.

Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 10.02.2023 скасоване й ухвалене нове судове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1.

Додаткове рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 14.03.2023 скасовано. 02.09.2023 ОСОБА_1 засобами поштового зв’язку подав касаційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_3, на постанову Київського апеляційного суду від 19.07.2023. Ухвалою Верховного Суду від 06.10.2023 справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у  разі його порушення, невизнання чи  оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ч. 1 ст. 15, ч. 1 ст. 16 ЦК).

Порушення права пов’язане з позбавленням його суб’єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково.

Відсутність порушеного, невизнаного чи оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15.03.2023 у справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22)).

При виборі та застосуванні норми права до спірних правовідносин суд ураховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (ч. 4 ст. 263 ЦПК).

У  постанові Великої Палати Верховного Суду від  20.11.2018 у  справі №  907/50/16 (провадження № 12-122гс18) зазначено, що «можливість знати про порушення своїх прав випливає із  загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (ст. 15, 16, 20 ЦК), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права.

Аналіз ст. 261 ЦК дає підстави для висновку, що початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що суди дійшли правильного висновку, що позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого ст. 32 — 38 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень), про обов’язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення відповідного права можна було отримати раніше.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 13.02.2020 у справі № 320/3072/18 (провадження № 61-5819св19) зазначено: «до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки.

Позовна давність обчислюється від дня, коли один зі співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років із дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності (постанова Верховного Суду України від 23.09.2015 у справі № 6-258цс15).

Початок позовної давності для вимоги про поділ спільного майна подружжя, шлюб якого розірвано, обчислюється не з дати прийняття постанови державного органу РАЦС (ст. 106, 107 СК) чи дати набрання рішенням суду законної сили (ст. 109, 110 СК), а від дня, коли один зі співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (ч. 2 ст. 72 СК). Строк позовної давності обчислюється від дня, коли один зі співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права, тобто з моменту виникнення спору між ними».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26.01.2023 у справі № 296/1550/20 (провадження № 61-11105св21) зазначено: «початок перебігу позовної давності у справах про поділ спільного майна подружжя, шлюб якого розірвано, обчислюється не з дати розірвання шлюбу в  державних органах РАЦС (ст. 106, 107 СК) чи дати набрання рішенням суду законної сили (ст. 109, 110 СК), а від дня, коли один зі співвласників дізнався або  міг дізнатися про порушення свого права власності (ч.  2 ст.  72 СК), тобто з моменту виникнення спору між ними. […] У справі, що  переглядається, відповідач просив застосувати позовну давність у три роки і в поданій суду першої інстанції заяві про застосування позовної давності вважав, що  позивачка повинна була дізнатися про порушення свого права ще у 2012 році, оскільки з цього часу вона не проживала у спірній квартирі. Однак судами першої та  апеляційної інстанцій установлено те, що позивачка дізналася про порушення свого права у 2019 році, коли відповідач звернувся до суду з позовом про визнання її такою, що втратила право користування жилим приміщенням.

У справі, яка переглядається: при зверненні з позовом ОСОБА_1 посилалася на те, що відповідач без її згоди почав відчужувати майно, що є спільною сумісною власністю сторін. Тому позивачка просила стягнути з відповідача грошову компенсацію замість частки позивача у праві спільної сумісної власності на зазначене рухоме майно. Апеляційний суд при відмові у стягненні грошової компенсації послався на те, що ОСОБА_1 про порушення її права на користування зазначеним у позові майном було відомо із дня, коли між сторонами було розірвано шлюб (квітень 2017 р.), оскільки зазначеним майном ОСОБА_1 не користувалася після розірвання шлюбу, і саме з цього часу почався перебіг позовної давності за  вимогою про поділ майна подружжя.

Також апеляційний суд зазначив, що між сторонами вже існував спір про поділ спільного майна подружжя, а саме квартири, яка була придбана сторонами під час шлюбу. Заочним рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 07.07.2020 у справі № 753/23391/19 позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя задоволено. Визнано спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, та визнано за ОСОБА_2 право власності на частину зазначеної квартири. Розглядаючи заяву ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення суду в цивільній справі № 753/23391/19, Дарницький районний суд міста Києва в ухвалі від 20.10.2020 зазначив, що відповідачка була обізнана про день, час і місце розгляду справи, але не з’явилася ані в підготовче, ані в судове засідання та не надала у строк, визначений судом, відзив на позовну заяву з посиланням на відповідні докази, тому заяву ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення було залишено без задоволення. У межах розгляду цієї справи ОСОБА_1 не скористалася своїм правом на подання зустрічного позову про поділ спільного сумісного майна подружжя, про що заявлено нею вимоги лише у 2021 році.

Однак ОСОБА_1 не обґрунтувала і не посилалася на наявність поважних причин пропуску позовної давності. Поза увагою апеляційного суду залишилося те, що при визначенні початку перебігу позовної давності слід виходити не з часу, коли сторони розірвали шлюб, а з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, оскільки сам по собі факт припинення шлюбу не свідчить про порушення права власності одного з подружжя. Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років із дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з  подружжя на  набуте у  період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності. Тому ототожнення апеляційним судом моменту виникнення в ОСОБА_1 права на позов про поділ майна подружжя з моментом розірвання шлюбу (квітень  2017) є  помилковим, оскільки розірвання шлюбу не свідчить про порушення прав позивачки на спільне сумісне майно. Апеляційний суд не врахував, що перебіг позовної давності починається із дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Апеляційний суд не  звернув уваги, що  у справі №  753/23391/19 саме ОСОБА_2 за захистом свого порушеного права звертався з позовом до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя. Тому наявність заочного рішення Дарницького районного суду міста Києва від 07.07.2020 у справі № 753/23391/19 про поділ квартири не свідчить про порушення прав ОСОБА_1 щодо іншого спільного сумісного майна подружжя, яке не було предметом позову у справі № 753/23391/19. Апеляційний суд не надав оцінки доводам позивачки про те, що про порушення свого права вона дізналася зі змісту листа заступника начальника РСЦ ГСЦ МВС № 31/26-468аз від 25.06.2021 про те, що ОСОБА_2 без згоди позивачки розпочав відчуження у власність інших осіб спільного рухомого майна, зокрема автомобіля марки «Ford Transit» та автомобіля марки «Audi A4». Тому на підставі ч. 2 ст. 72 СК із  наступного дня розпочався перебіг позовної давності. Перебіг цього строку підлягав закінченню лише 26.06.2024.

За таких обставин апеляційний суд зробив передчасний висновок про відмову в задоволенні позовних вимог. Тому постанова апеляційного суду підлягає скасуванню з переданням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, які не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (ч. 1 ст. 400 ЦПК).

Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом (ч. 4 ст. 411 ЦПК).

Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що  оскаржена постанова апеляційного суду ухвалена з неправильним застосуванням норм матеріального права. У зв’язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу належить задовольнити частково; оскаржену постанову апеляційного суду скасувати і передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Розподіл судових витрат, понесених у  зв’язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, має здійснити той суд, який ухвалює остаточне рішення у справі, враховуючи загальні правила розподілу судових витрат.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду постановив касаційну скаргу ОСОБА_1, підписану представником ОСОБА_3, задовольнити частково. Постанову Київського апеляційного суду від 19.07.2023 скасувати і передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Таким чином, робимо висновки:

— некористування колишнім подружжям майном, яке було набуто у шлюбі, після його розірвання не позбавляє його/її права власності на це майно. Якщо частка у спільному майні подружжя потребує утримання, збереження, догляду (зокрема, квартира), той із колишнього подружжя, який продовжує користуватися цим майном та утримувати його, має право вимагати від другого з колишнього подружжя відповідної матеріальної (грошової) компенсації понесених витрат;

— не можна ототожнювати момент виникнення права на позов про поділ майна подружжя з моментом розірвання шлюбу, оскільки розірвання шлюбу не свідчить про порушення прав позивача на спільне сумісне майно, а позивач повинен також довести той факт, що  він не  міг дізнатися про порушення свого цивільного права;

— при визначенні початку перебігу позовної давності слід виходити не з часу, коли сторони розірвали шлюб, а з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, оскільки сам по собі факт припинення шлюбу не свідчить про порушення права власності одного з подружжя;

— неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років із дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності.

ВІСНИК НААУ № 11 (96)

Автор публікації: Ольга Розгон,  доц., к.ю.н