Постанова Верховного Суду від 02.10.2023 у справі №333/5449/22
Середня
заробітна плата для цієї місцевості, з якої розраховуються аліменти у разі
виникнення заборгованості в особи, яка не працювала, не належить до доходу
(прибутку) або його частини, з наявністю яких податкове законодавство пов'язує
виникнення у платника реального податкового обов'язку. Тобто середня заробітна
плата для цієї місцевості як макроекономічний показник не є реальною і не може
бути об'єктом оподаткування.
Аліменти
нараховані з урахуванням відсутності реального заробітку у боржника, а тому
державний виконавець правомірно здійснив розрахунок з огляду на середню
заробітну плату для відповідної місцевості на час виникнення заборгованості без
вирахування податку на доходи фізичних осіб та військового збору.
Введення
в Україні воєнного стану не передбачає змін при розрахунку аліментів, які
підлягають сплаті. Сума, з якої має виходити державний виконавець при
визначенні розміру заборгованості, є розрахунковою величиною, а відтак не
передбачає будь-якого коригування.
У листопаді 2022 року заявник (боржник у
виконавчому провадженні) звернувся до суду зі скаргою на дії державного
виконавця Вознесенівського відділу державної виконавчої служби у місті
Запоріжжі Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції
(місто Дніпро) (далі - Вознесенівський ВДВС).
Скарга мотивована тим, що на виконанні Вознесенівського ВДВС перебуває виконавче провадження №НОМЕР_1 з примусового виконання виконавчого листа №333/4309/19 від 21.09.2019 про стягнення із заявника на користь стягувача аліментів на утримання дитини в розмірі частини всіх видів заробітку (доходу) щомісяця, але не менше 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, до досягнення дитиною повноліття, з дня набрання рішенням законної сили 08.11.2021. Відповідно до розрахунку заборгованості зі сплати аліментів станом на 01.11.2022 заборгованість заявника становить 6 766,50 грн, а також сума заборгованості з 08.11.2021 нараховувалася у розмірі частини від розміру доходу - середньої заробітної плати працівника для цієї місцевості без вирахування обов'язкових податків та зборів.
26.10.2022 заявник
звернувся до державної виконавчої служби із заявою щодо проведення перерахунку
заборгованості з вирахуванням обов'язкових податків і зборів.
27.10.2022 він
отримав відповідь від Вознесенівського ВДВС про те, що він має право отримати
розрахунок заборгованості за заявою та звернутися до відповідного суду для його
оскарження.
У зв'язку із цим скаржник просив визнати
неправомірним і скасувати розрахунок заборгованості зі сплати аліментів;
визнати неправомірними дії старшого державного виконавця щодо здійснення
розрахунку заборгованості без вирахування податків і зборів із показників
середньомісячної номінальної заробітної плати штатного працівника; зобов'язати
старшого державного виконавця здійснити новий розрахунок заборгованості зі
сплати аліментів з вирахуванням податків і зборів із показників
середньомісячної номінальної заробітної плати штатного працівника.
2.
Рішення судів першої та апеляційної
інстанцій
Суд першої інстанції виніс ухвалу, яка
залишена без змін постановою апеляційного суду, про відмову у задоволенні
скарги боржника.
Судові рішення мотивовані тим, що скаржник
у спірному періоді не працював та не отримував офіційних доходів, тому
державний виконавець правомірно здійснила розрахунки заборгованості зі сплати
аліментів з огляду на розмір середнього заробітку працівника у Запорізькій
області, без вирахування сум податків і зборів.
3.
Позиція Верховного Суду та
нормативно-правове обґрунтування
Верховний Суд у постанові від 05.09.2019 у
справі №760/4569/18-ц (провадження №61-45100сво18) зробив висновок про те, що
стаття 81 СК України та частина третя статті 181 СК України вказують на
необхідність визначення розміру аліментів від частки доходу платника, а не його
заробітку. Звуження ж змісту норм закону за допомогою положень підзаконних
нормативно-правових актів є неприпустимим. При цьому Перелік видів доходів, які
враховуються при визначенні розміру аліментів на одного з подружжя, дітей,
батьків, інших осіб, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 26
лютого 1993 року №146 (далі - Перелік №146), до поняття «заробіток» включає
також і виплати, які заробітною платою не є, зокрема доходи від підприємницької
діяльності, кооперативів тощо, що свідчить про більш широке тлумачення змісту
поняття «заробіток», ніж виплати, які виплачуються в межах трудових
правовідносин.
Крім того, відповідно до пункту 13
Переліку №146 утримання аліментів провадиться із суми заробітку (доходу), що
належить особі, яка сплачує аліменти, після утримання із цього заробітку
(доходу) податків. Вживання терміна «дохід» у дужках після поняття «заробіток»
може розумітися як визнання цих понять синонімами в контексті приписів цього
Переліку №146.
Разом з тим наведений висновок щодо
Переліку №146 стосується випадків, коли особа працює та отримує реальний
заробіток як дохід, з якого й розраховується розмір аліментів або
заборгованості.
Проте у цій справі спір виник з приводу
розрахунку заборгованості за аліментами платника аліментів, який у період
виникнення заборгованості не працював і реальних доходів (реального заробітку)
не отримував.
У частині другій статті 195 СК України
чітко визначено: заборгованість за аліментами платника аліментів, який не
працював на час виникнення заборгованості, визначається з огляду на середню
заробітну плату працівника для цієї місцевості.
Поняття «середня заробітна плата для цієї
місцевості» є макроекономічним показником, який як і інші макроекономічні
показники, збирається та складається Державною службою статистики України і
використовується, у тому числі, при проведенні грошово-кредитної політики та
аналізу фінансової стабільності. Макроекономічні показники розраховуються за
допомогою системи національних рахунків як комплексу взаємопов'язаних
балансових таблиць, показники яких призначені для визначення розміру доходу,
споживання, накопичення і величини капітальних витрат. Середня заробітна плата
для цієї місцевості як макроекономічний показник обчислюється як середнє
арифметичне значення заробітних плат певної групи працівників (наприклад, по
підприємству, галузі, регіону). Розраховується з огляду на фонд оплати праці
працівників (включаючи оплату праці сумісників), премій, винагород за
підсумками роботи за рік та одноразових заохочень.
Сам розмір середньої заробітної плати як
макроекономічний показник, який використовується, у тому числі, і в разі
застосування частини другої статті 195 СК України, обраховується органами
статистики України на підставі Інструкції зі статистики заробітної плати,
затвердженої наказом Державного комітету статистики України від 13.01.2004 №5.
Зазначена Інструкція не застосовується для визначення складових фонду оплати праці як бази (об'єкта) для нарахування внесків до фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування, тобто для обрахування суми обов'язкових податків та зборів у разі отримання особами реального заробітку (доходу).
За змістом Податкового кодексу України
об'єктами оподаткування і об'єктами, пов'язаними з оподаткуванням, є реальне
майно та реальні дії з отримання доходів, у зв'язку з якими у платника податків
виникають обов'язки щодо сплати податків і зборів. Такі об'єкти за кожним видом
податку та збору визначаються згідно з відповідним розділом цього Кодексу.
Проте середня заробітна плата для цієї місцевості, з якої розраховуються
аліменти у разі виникнення заборгованості в особи, яка не працювала, не
належить до доходу (прибутку) або його частини, з наявністю яких податкове
законодавство пов'язує виникнення у платника реального податкового обов'язку.
Тобто середня заробітна плата для цієї місцевості як макроекономічний
показник не є реальною і не може бути об'єктом оподаткування.
Також варто звернути увагу на те, що за
змістом пункту 4 розділу XVI Інструкції з організації примусового виконання
рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012
№512/5, розрахунок заборгованості обчислюється в
автоматизованій
системі виконавчого провадження на підставі
відомостей,
отриманих з інформації про середню заробітну
плату
працівника для цієї місцевості. Тобто довідка про
інформацію
про середню заробітну плату працівника для цієї
місцевості
є самостійним документом, який береться до уваги
при
розрахунку заборгованості.
Таким чином, Верховний Суд дійшов висновку
про правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій
про відмову
в задоволенні скарги з тих підстав, що заявник не працював, тобто не мав
реального заробітку, тому державний виконавець правомірно здійснив розрахунок з
огляду на середню заробітну плату для відповідної місцевості на час виникнення
заборгованості.
Доводи касаційної скарги про
протиправність нарахування розмірів аліментів на довоєнному рівні, без
вирахування податку на доходи фізичних осіб та військового збору Верховний Суд
відхилив з огляду на те, що аліменти нараховані з урахуванням відсутності реального
заробітку, а тому державний виконавець правомірно здійснив розрахунок з огляду
на середню заробітну плату для відповідної місцевості на час виникнення
заборгованості без вирахування податку на доходи фізичних осіб і військового
збору. Разом з тим введення в Україні воєнного стану не передбачає змін при
розрахунку аліментів, які підлягають сплаті. Сума, з якої має виходити
державний виконавець при визначенні розміру заборгованості, є розрахунковою
величиною, а відтак не передбачає будь-якого коригування.
Детальніше з текстом постанови
можна ознайомитися за посиланням: https://reyestr.court.gov.ua/Review/113967223.
📗
Вимоги
про повернення безпідставно набутих коштів не застосовуються до аліментів, тому
такі зобов'язання не належать до кондикційних.
Метою
позову є повернення переплачених коштів, а спосіб, який обрав позивач -
зарахування переплати в рахунок аліментних зобов’язань перед іншою особою, не
змінює предмета позову - повернення коштів. Обраний позивачем спосіб захисту, а
саме позовні вимоги про зарахування переплати в рахунок аліментних зобов’язань,
є неналежним та не підлягає захисту.
Аліменти,
одержані на дитину, є власністю дитини. Той із батьків або інших законних
представників дитини, на ім’я якого виплачуються аліменти, розпоряджається
аліментами виключно за цільовим призначенням в інтересах дитини. З огляду на
зазначене до участі у справі як співвідповідача позивачеві слід було залучити
сина, який є набувачем і власником коштів. Позивач у цій справі клопотань про
заміну первісного відповідача належним відповідачем чи про залучення до участі
у справі іншої особи як співвідповідача не заявляв, а з власної ініціативи суд
не наділений такими повноваженнями. Зазначене є самостійною підставою для
скасування оскаржуваних судових рішень.
Обставини
справи
У січні 2022 року позивач звернувся до
суду з позовом до відповідачки, третя особа - Олександрівський відділ державної
виконавчої служби у місті Запоріжжі Південно-Східного Міжрегіонального
управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) (далі - Олександрівський ВДВС), про
зарахування переплаченої суми грошових коштів у рахунок сплати аліментів.
Позовна заява мотивована тим, що на підставі рішення суду від 30.03.2011 у справі №2-923/2011 з нього було стягнуто аліменти на утримання дітей: ОСОБА_3 та ОСОБА_4, у розмірі 1/3 частини усіх видів заробітку (доходу), але не менше 30 % прожиткового мінімуму на дитину відповідного віку, щомісяця з 01.03.2011 і до повноліття.
У грудні 2015 року було відкрите виконавче
провадження №НОМЕР_1 за виконавчим листом №2-923/2011 про стягнення аліментів
на утримання дітей.
Крім того, на виконанні перебуває
виконавчий лист про стягнення з нього на користь відповідачки аліментів на її
утримання у розмірі 500 грн щомісяця з 01.08.2013 до 08.01.2025.
Згідно з вимогою державного виконавця Олександрівського ВДВС від 10.01.2018, направленою на адресу ТОВ «Співдружність Авіа Буд» (за місцем роботи позивача), було запропоновано з 10.12.2017 утримувати аліменти з позивача на неповнолітнього сина ОСОБА_4 у розмірі 1/6 частини заробітку. Відповідно до розрахунку заборгованості державного виконавця Олександрівського ВДВС у ВП НОМЕР_1 станом на 27.07.2022 наявна переплата аліментів за виконавчим листом №2-923/2011 у сумі 63 291 грн 62 копійки.
Зі звіту про здійснені відрахування та виплати №03/0108 від 01.01.2022 ТОВ «Співдружність Авіа Буд» відрахування аліментів із заробітної плати позивача за період із січня 2018 року до березня 2021 року проводилося у розмірі 33,3 % та 500 грн аліментів на утримання дружини.
Позивач зазначав, що після досягнення
повноліття сином ОСОБА_3 з нього продовжили стягувати аліменти на його
утримання у розмірі, визначеному рішенням суду від 30.03.2011 у справі
№2-923/2011, а саме: на двох дітей у розмірі 1/3 частини заробітку, а не на
одну дитину, позаяк старший син досяг повноліття.
Позивач просив зарахувати переплачену суму
грошових коштів у розмірі 61 814,04 грн у рахунок аліментних зобов'язань у
виконавчому провадженні №НОМЕР_1, яке перебуває на виконанні Олександрівського
ВДВС (у рахунок аліментних зобов'язань перед молодшим сином).
Рішення судів першої та апеляційної
інстанцій
Рішенням суду першої інстанції. залишеним
без змін апеляційним судом, позов задоволено. Зараховано переплату грошових
коштів у розмірі 61 814,04 грн у рахунок аліментних зобов'язань позивача у
виконавчому провадженні №НОМЕР_1, яке перебуває на виконанні Олександрівського
ВДВС.
Рішення районного суду мотивовано тим, що
із січня 2018 року позивачем здійснювалася переплата аліментів, оскільки старший син
досяг повноліття, відтак переплачені кошти підлягають зарахуванню в рахунок
аліментних зобов'язань у виконавчому провадженні №НОМЕР_1.
Позиція Верховного Суду та
нормативно-правове обґрунтування
У справі, яка переглядається, предметом
спору є саме період нарахування та стягнення з боржника аліментних платежів
після набуття старшим сином повноліття. На переконання боржника, з моменту
набуття повноліття ОСОБА_3 з нього безпідставно стягувалися аліменти на
утримання сина, у зв'язку із чим виникла переплата, яку просив
зарахувати в рахунок аліментних зобов'язань перед молодшим сином ОСОБА_4.
Встановлено, що з набуттям повноліття
ОСОБА_3 не звертався до суду з позовом до позивача про стягнення аліментів у
порядку статті 199 СК України.
За відсутності судового рішення, яке набрало
законної сили, про стягнення аліментів на утримання
дитини, яка після набуття повноліття продовжує навчання і у зв'язку із цим
потребує матеріальної допомоги, підстави для відрахування
аліментів із заробітної плати позивача були відсутні.
Проте суди попередніх інстанцій ухвалили
судові рішення, які не відповідають положенням статей 263 - 265 ЦПК України та
підлягають скасуванню.
Щодо способу захисту порушеного права
Позивач самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом
або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту.
Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній
справі за результатами
розгляду позову.
Предметом спору в цій справі є відновлення
права позивача на повернення переплачених коштів на утримання сина, який набув
повноліття, шляхом їх зарахування в рахунок виконання інших зобов'язань.
Задовольняючи позовні вимоги, суди
попередніх інстанцій дійшли висновку про обґрунтованість позовних вимог. При
цьому суди попередніх інстанцій не зазначили норму права, яка передбачає
можливість зарахування переплачених коштів за одним виконавчим провадженням на
виконання іншого виконавчого провадження.
Верховний Суд погоджується з доводами
касаційної скарги про те, що вимоги позивача не належать до кондикційних
зобов'язань, оскільки зобов'язання з повернення безпідставно набутих коштів не
застосовуються до аліментів.
Метою позову є повернення переплачених
коштів, а спосіб, який обрав позивач (не собі), - зарахування переплати в
рахунок аліментних зобов'язань перед іншою особою, не змінює предмету позова -
повернення коштів.
Отже, обраний позивачем спосіб захисту, а
саме позовні вимоги про зарахування переплати в рахунок аліментних
зобов'язань, є неналежним і не підлягає захисту.
Щодо кола відповідачів у справі
Відповідно до частини першої статті 42 ЦПК
України у справах позовного провадження учасниками справи є сторони, треті
особи. Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач (частина перша
статті 48 ЦПК України).
За теоретичним визначенням «відповідач» -
це особа, яка має безпосередній зв'язок зі спірними матеріальними
правовідносинами та, на думку позивача, порушила, не визнала або оспорила його
права, свободи чи інтереси і тому притягується до участі у цивільній справі для відповіді
за пред'явленими вимогами.
Якщо позов подано не до тієї особи, яка
повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у
разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого
судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача
належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі.
За змістом норм цивільного процесуального
права з урахуванням принципу диспозитивності цивільного судочинства та принципу
змагальності сторін, на позивача покладено обов'язок визначати відповідача у
справі. При цьому суд під час розгляду справи має виходити зі складу осіб,
які залучені до участі у справі позивачем. У разі пред'явлення позову до
частини відповідачів суд не вправі зі своєї ініціативи і без згоди позивача
залучати інших відповідачів до участі у справі як співвідповідачів і повинен
вирішити справу за тим позовом, що пред'явлений, і відносно тих
відповідачів, які зазначені в ньому.
Якщо позивач не заявляє клопотання про
заміну неналежного відповідача (або залучення інших співвідповідачів в окремих
справах згідно зі специфікою спірних правовідносин), суд відмовляє у
задоволенні позову.
Частиною четвертою статті 12 ЦПК України
встановлено, що кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із
вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
У постанові Великої Палати Верховного Суду
від 12.12.2018 у справі №372/51/16-ц (провадження №14-511цс18) зроблено
правовий висновок, що визначення відповідачів, предмета і
підстав спору є правом позивача, натомість встановлення належності відповідачів
та обґрунтованості позову є обов'язком суду, який виконується під час розгляду
справи.
Пунктом 13 постанови Пленуму Верховного
Суду України від 18.12.2009 №14 «Про судове рішення у цивільній справі» судам
роз'яснено, що суд не має права вирішувати питання про права та обов'язки осіб,
не залучених до участі у справі, оскільки це є порушенням норм процесуального
права.
Позивач пред'явив позовні вимоги до
колишньої дружини та просив зарахувати переплачену суму грошових коштів у
розмірі 61 814,04 грн у рахунок аліментних зобов'язань у виконавчому
провадженні №НОМЕР_1, яке перебуває на виконанні Олександрівського ВДВС.
Отже, позивач просить зарахувати
переплачену ним суму грошових коштів, а саме аліментів на утримання сина ОСОБА_3,
який набув повноліття, у рахунок аліментних зобов'язань перед іншим сином.
Проте позивач не залучив до участі у справі як співвідповідача ОСОБА_3, на
утримання якого сплачувалися грошові кошти і який набув повної правоздатності з
часу набуття повноліття.
Відповідно до статті 179 СК України
аліменти, одержані на дитину, є власністю дитини.
Той із батьків або інших законних
представників дитини, на ім'я якого виплачуються аліменти, розпоряджається
аліментами виключно за цільовим призначенням в інтересах дитини. Неповнолітня
дитина має право брати участь у розпорядженні аліментами, одержаними на її
утримання. Неповнолітня дитина має право на самостійне одержання аліментів та
розпорядження ними відповідно до Цивільного кодексу України.
З огляду на зазначене до участі у справі
як співвідповідача позивачеві слід було залучити ОСОБА_3, який є набувачем і
власником коштів.
Позивач у цій справі клопотань про заміну
первісного відповідача належним відповідачем чи про залучення до участі у
справі іншої особи як співвідповідача не заявляв, а з власної ініціативи суд не
наділений такими повноваженнями. Зазначене є самостійною підставою для скасування
оскаржуваних судових рішень.
Зважаючи на вищевикладене, Верховний Суд
дійшов висновку, що касаційну скаргу відповідача слід задовольнити, судові
рішення попередніх інстанцій скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у
задоволенні позову.
Аналіз положень статті
76 СК України свідчить про те, що право на утримання після розірвання шлюбу має
той із подружжя, який у зв'язку з певними істотними обставинами за час
перебування у шлюбі не зміг реалізувати себе у соціально-економічному аспекті,
що позбавляє його можливості забезпечувати себе. Разом з тим положення частини
четвертої статті 76 СК України не містять вичерпного переліку обставин, при
настанні яких колишнє подружжя може укласти відповідний договір утримання.
Пункт
договору, згідно з яким на позивача покладений обов'язок сплачувати аліменти на
користь відповідачки пожиттєво, суперечить положенням закону, оскільки абзацом другим
частини четвертої статті 76 СК України встановлено, що право на утримання у
цьому випадку триває протягом трьох років від дня розірвання шлюбу, тобто закон імперативно обмежує строк існування такого права, тому встановлення
пожиттєвого обов'язку сплачувати аліменти на утримання колишньої дружини
суперечить імперативній вказівці закону, змісту спірних правовідносин і засадам справедливості та
добросовісності.
Відповідно
до частини першої та другої статті 89 СК України подружжя, а також особи, шлюб між якими було
розірвано, мають право укласти договір про припинення права на утримання взамін
набуття права власності на житловий будинок, квартиру чи інше нерухоме майно
або одержання одноразової грошової виплати. Якщо особи домовилися про припинення
права на утримання у зв'язку з одержанням одноразової грошової виплати,
обумовлена грошова сума має бути внесена на депозитний рахунок нотаріальної
контори або приватного нотаріуса до посвідчення договору.
У вересні 2020 року позивач звернувся до
суду з позовом до відповідачки про визнання договору про надання утримання
одному з подружжя недійсним, застосування наслідків недійсності правочину,
стягнення коштів.
Позовна заява мотивована тим, що із серпня 1990 року по травень 2018 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі. Після розірвання шлюбу між ними укладено договір від 31.01.2019 про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
31.01.2019 між
сторонами також укладено договір про надання утримання одному з подружжя.
Відповідно до пункту 3 вказаного договору відповідачка у зв'язку з вихованням
дітей, веденням домашнього господарства та піклуванням про членів сім'ї не мала
можливості працювати та зайняти відповідну посаду, а тому згідно з частиною
четвертою статті 76 СК України має право на утримання у зв'язку з розірванням
шлюбу навіть за умови, що є працездатною.
Позивач вважав, що договір про надання
утримання одному з подружжя укладений із порушенням положень закону, оскільки
відповідачка не набула права на утримання відповідно до обставин, зазначених у
пункті 3 договору, позаяк за час перебування у зареєстрованому шлюбі вона
здобула освіту, а тому могла працювати за відповідною спеціальністю. Крім того,
відповідачка перебувала у трудових відносинах із ТОВ «НАРГУС» у період з
01.04.1997 по 20.05.2009 і отримувала заробітну плату.
Положення пункту 12 договору про надання
утримання одному з подружжя про пожиттєве право на утримання відповідачки
суперечать імперативній нормі абзацу другого частини четвертої статті 76 СК
України щодо обмеження строку дії такого права трьома роками.
Позивач вказував на те, що пункт 14
договору про надання утримання одному з подружжя, яким визначено право
відповідачки на одностороннє припинення утримання за цим договором та отримання
відступного у розмірі 400 000 доларів США, суперечить
імперативним положенням статті 89 СК України про те, що подружжя, а також
особи, шлюб між якими було розірвано, мають право укласти договір про
припинення права на утримання взамін набуття права власності на житловий
будинок, квартиру чи інше нерухоме майно або одержання одноразової грошової
виплати.
З лютого 2019 року по вересень 2020 року
позивач щомісяця сплачував кошти на виконання умов зазначеного договору, а
всього сплачено грошові кошти у розмірі 2 686 087 грн, що еквівалентно 95 000
доларів США. Проте, оскільки договір про надання утримання одному з подружжя є
недійсним, то відповідно до положень частини першої статті 216 ЦК України
вказані сплачені ним кошти підлягають стягненню з відповідачки на його користь.
З урахуванням викладеного та збільшених
позовних вимог позивач просив суд визнати договір про надання утримання одному
з подружжя недійсним; застосувати наслідки недійсності правочину та стягнути з
відповідачки на його користь грошові кошти, отримані за недійсним договором, у
розмірі 2 686 087 грн, що еквівалентно 95 000 доларів США.
У листопаді 2020 року відповідачка за
первісним позовом звернулася до суду із зустрічним позовом до колишнього
чоловіка про стягнення заборгованості за договором про надання утримання одному
з подружжя.
Зустрічна позовна заява мотивована тим, що
відповідач (позивач за первісним позовом) на порушення умов договору про
надання утримання одному з подружжя з жовтня 2020 року припинив сплату
аліментів на її користь. Відповідно до пункту 14 договору про надання утримання
одному з подружжя у неї наявне право на припинення дії цього договору та
отримання одноразової грошової виплати у розмірі 400 000 доларів США.
23.09.2020
вона
направила на адресу колишнього чоловіка на підставі пункту 14 вказаного
договору нотаріально посвідчену заяву-звернення про сплату їй одноразової
грошової виплати у розмірі 400 000 доларів США. Проте на порушення умов
договору, її прав і положень закону відповідач відповіді на вказану заяву не
надав, аліменти сплачувати припинив.
Позивачка за зустрічним позовом просила
суд стягнути з колишнього чоловіка на її користь заборгованість за договором
про надання утримання одному з подружжя, яка складається з одноразової грошової
виплати еквівалентної 400 000 доларів США, що станом на 26.11.2020 становить 11
352 000 грн та аліментів, починаючи з жовтня 2020 року до ухвалення судом
рішення.
2.
Рішення судів першої та апеляційної
інстанцій
Рішенням суду першої інстанції первісний
позов задоволено. Визнано договір про надання утримання одному з подружжя
недійсним, застосовано наслідки недійсності правочину, стягнуто з відповідачки
на користь позивача грошові кошти, отримані за вказаним договором, у розмірі 2
686 087 грн, що еквівалентно 95 000 доларів США. У задоволенні зустрічного
позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано
тим, що відповідачка за час перебування у зареєстрованому шлюбі з позивачем
отримала освіту, є працездатною особою.
Відповідно до договору від 31.01.2019 про
поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя,
відповідачка до його підписання отримала у власність, у тому числі, валютні
цінності - грошові кошти в іноземній валюті у сумі 300 000 доларів США, що
значно перевищує прожитковий мінімум на дату укладення сторонами спірного
договору, а тому вона не може бути визнана особою, що потребує матеріальної
допомоги, унаслідок чого не набуває права на утримання з підстав, встановлених
частиною четвертою статті 76 СК України.
Положення пункту 12 договору про надання
утримання одному з подружжя, згідно з яким позивач зобов'язався сплачувати
відповідачці аліменти пожиттєво, суперечать імперативній нормі абзацу другого
частини четвертої статті 76 СК України щодо обмеження трирічним строком дії
такого права на утримання. Тому вказаний пункт спірного договору порушує права
позивача.
Законом врегульовано порядок припинення
аліментних зобов'язань у зв'язку з отриманням одноразової грошової виплати, яка
здійснюється виключно за згодою сторін та на підставі нотаріально-посвідченого
договору. Отже, положення пункту 14 договору про припинення відповідачкою в
односторонньому порядку права на утримання за договором 14 та
отримання одноразової грошової виплати у розмірі 400 000 доларів США суперечать
імперативним положенням статті 89 СК України, а тому вказаний пункт спірного
договору порушує права позивача, як платника аліментів, що є також підставою
для визнання спірного договору недійсним.
Ураховуючи
викладене, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що договір про надання
утримання одному з подружжя є недійсним, тобто не створює юридичних наслідків,
а отже, відповідачка зобов'язана повернути позивачеві грошові кошти, які
отримані нею за недійсним правочином у розмірі 95 000 доларів США.
При вирішенні
зустрічного позову суд першої інстанції дійшов висновку про те, що системний
аналіз пунктів 13, 14 договору про надання утримання одному з подружжя та
статей 626 - 629 ЦК України, 89 СК України свідчить про те, що сторони під час
укладення спірного договору передбачили умови припинення такого утримання, а
саме укладення між ними договору про припинення права на утримання взамін
набуття права власності на житловий будинок, квартиру чи інше нерухоме майно
або одержання одноразової грошової виплати.
Колишньою
дружиною не надано відповідний письмовий договір, укладений між нею та колишнім
чоловіком, про припинення утримання взамін набуття права власності на житловий
будинок, квартиру, інше нерухоме майно або одержання одноразової грошової
виплати у розмірі 11 102 210 грн, що еквівалентно 400 000 доларів США, як того
вимагає пункт 13 договору та частина перша статті 89 СК України. Ураховуючи
викладене, відсутні правові підстави для стягнення з відповідача за зустрічним
позовом на користь колишньої дружини одноразової грошової виплати, оскільки між
сторонами не було укладено відповідного договору про припинення утримання. Крім
того, оскільки договір про надання утримання одному з подружжя є недійсним
відповідно до положень статей 203, 215 ЦК України, то безпідставними є вимоги
про стягнення з колишнього чоловіка аліментів за період з жовтня 2020 року і до
ухвалення судом рішення.
Постановою
апеляційного суду рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове судове
рішення по суті заявлених вимог. Первісний позов задоволено частково. Визнано
недійсними пункти 12 і 14 договору про надання утримання одному з подружжя. У
задоволенні решти вимог відмовлено за недоведеністю.
Зустрічний позов
задоволено частково. Стягнуто з колишнього чоловіки на користь позивачки за
зустрічним позовом аліменти за період з жовтня 2020 року по 11.05.2021 у сумі 1
028 969,67 гривні. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено за
недоведеністю.
Судове рішення
апеляційного суду мотивовано тим, що положеннями частини четвертої статті 76 СК
України не визначено виключний перелік підстав для отримання одним із подружжя
утримання після розірвання шлюбу. У пункті 17 оспорюваного договору про надання
утримання одному з подружжя його сторони засвідчили, що цей договір відповідає
їхнім намірам, вони однаково розуміють значення і умови цього договору, його
природу і правові наслідки.
Посилання
позивача на відсутність визначених частиною четвертою статті 76 СК України
обставин для укладення зазначеного договору на увагу не заслуговують, оскільки
ним не надано належних і допустимих доказів на підтвердження того, що
відповідачка набула можливості забезпечувати себе самостійно, а тому після
розірвання шлюбу не потребує допомоги.
Пункт 12
оспорюваного договору, згідно з яким на позивача покладений обов'язок
сплачувати аліменти на користь відповідачки пожиттєво, суперечить положенням
закону, оскільки абзацом другим частини четвертої статті 76 СК України
встановлено,
що право на утримання у цьому випадку
триває протягом трьох років від дня розірвання шлюбу, тобто закон імперативно
обмежує строк існування такого права, тому встановлення пожиттєвого обов'язку
сплачувати аліменти на утримання колишньої дружини суперечить імперативній
вказівці закону, змісту спірних правовідносин і засадам справедливості та
добросовісності.
Відповідно до пункту 14 оспорюваного
договору відповідачка має право в односторонньому порядку припинити його дію, у
зв'язку з чим у позивача виникає обов'язок сплатити їй одноразово грошові кошти
у сумі еквівалентній 400 000 доларів США. Проте
положеннями частини другої статті 89 СК України передбачена домовленість сторін
про припинення зобов'язання, тобто взаємне бажання, можливість обох учасників
припинити договірні відносини на певних умовах, а пункт 14 оспорюваного
договору лише надає право відповідачці діяти на власний розсуд у будь-який час,
покладаючи на позивача безальтернативний обов'язок сплатити грошові кошти без
урахування його бажання і можливостей, тобто має дискримінаційний характер і
суперечить загальним засадам справедливості, добросовісності й розумності у
цивільних правовідносинах.
Недійсність пунктів 12 і 14 оспорюваного
договору не має наслідком недійсності інших його частин і правочину у цілому.
При вирішенні зустрічного позову
апеляційний суд виходив із того, що шлюб між сторонами розірваний 11.05.2018,
тому згідно з частиною четвертою статті 76 СК України право колишньої дружини
на утримання припинилося 11.05.2021. Відповідач припинив сплату аліментів за
договором з жовтня 2020 року, а отже, з останнього на користь позивачки слід
стягнути аліменти на утримання колишньої дружини за період із жовтня 2020 року
по 11.05.2021.
3.
Позиція Верховного Суду та
нормативно-правове обґрунтування
Відповідно до частини четвертої статті 76
СК України, якщо у зв'язку з вихованням дитини, веденням домашнього
господарства, піклуванням про членів сім'ї, хворобою або іншими обставинами, що
мають істотне значення, один із подружжя не мав можливості одержати
освіту, працювати, зайняти відповідну посаду, він має право на утримання у
зв'язку з розірванням шлюбу і тоді, якщо є працездатним, за умови, що потребує
матеріальної допомоги і що колишні чоловік, дружина можуть надавати матеріальну
допомогу.
Право на утримання у цьому випадку триває
протягом трьох років від дня розірвання шлюбу.
Аналіз вказаних положень закону свідчить
про те, що право на утримання після розірвання шлюбу має той із подружжя, який
у зв'язку з певними істотними обставинами за час перебування у шлюбі не зміг
реалізувати себе у соціально-економічному аспекті, що позбавляє його можливості
забезпечувати себе. Разом з тим положення частини четвертої статті 76 СК
України не містять вичерпного переліку обставин, при настанні яких колишнє
подружжя може укласти відповідний договір утримання.
Статтею 203 ЦК України встановлені
загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину.
Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності
правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог,
які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього
Кодексу.
Статтею 204 ЦК України закріплено
презумпцію правомірності правочину, згідно з якою правочин є правомірним, якщо
його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом
недійсним.
Недійсність окремої частини правочину не
має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна
припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної
частини (стаття 217 ЦК України).
Апеляційний
суд, встановивши фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне
вирішення спору, дійшов обґрунтованого висновку про те, що пункт 12 договору
про надання утримання одному з подружжя, відповідно до якого на позивача
покладений обов'язок пожиттєво сплачувати аліменти на користь відповідачки,
суперечить положенням закону, яким імперативно обмежено строк існування такого
права, а саме згідно з абзацом другим частини четвертої статті 76 СК України
право на утримання у цьому випадку триває протягом трьох років від дня
розірвання шлюбу.
Відповідно до частини першої та другої
статті 89 СК України подружжя, а також особи, шлюб між якими було розірвано,
мають право укласти договір про припинення права на
утримання взамін набуття права власності на житловий будинок, квартиру чи
інше нерухоме майно або одержання одноразової грошової виплати.
Якщо особи домовилися про припинення права
на утримання у зв'язку з одержанням одноразової грошової виплати, обумовлена
грошова сума має бути внесена на депозитний рахунок нотаріальної контори або
приватного нотаріуса до посвідчення договору.
Пункт 14 договору про надання утримання
одному з подружжя передбачає лише право відповідачки діяти на власний розсуд у
будь-який час, покладаючи на позивача безальтернативний обов'язок сплатити
грошові кошти у розмірі еквівалентному 400 000 доларів США без
урахування його бажання і можливостей, тобто суперечить положенням закону та
порушує права позивача
Верховний Суд погодився з висновком
апеляційного суду, зробленим при вирішенні зустрічного позову, про те, що шлюб
між сторонами розірвано 11.05.2018, тому на підставі частини четвертої статті
76 СК України право колишньої дружини на утримання припинилося 11.05.2021.
Доводи касаційної скарги про те, що на час
укладення спірного договору сторони не перебували у зареєстрованому шлюбі, а
цей правочин укладено через 9 місяців після розірвання шлюбу, тому до спірних
правовідносин підлягають застосуванню виключно положення ЦК України,
суд не взяв до уваги, оскільки на правовідносини, які виникають після
розірвання шлюбу, між колишнім подружжям поширюються положення сімейного
законодавства, про що чітко зазначено у статті 76 СК України.
Отже, посилання касаційної скарги на те,
що договір про надання утримання одному з подружжя укладено виключно на
підставі ЦК України, є безпідставними, оскільки вони
спростовуються назвою, суттю та змістом оспорюваного договору, в якому його
сторони після розірвання шлюбу передбачили необхідність утримання відповідачки,
як одного з колишнього подружжя після розірвання
шлюбу та можливість надання такої матеріальної допомоги іншим з подружжя.
Враховуючи наведене, Верховний Суд постановив касаційну скаргу залишити без
задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду - без змін.
Детальніше з текстом постанови
можна ознайомитися за посиланням:
Немає коментарів:
Дописати коментар