ПОДІЛ МАЙНА ПОДРУЖЖЯ

Постанова КЦС ВС від 20.09.2023 №361/8772/19 (61-4657св23): Суддя-доповідач: Лідовець Р.А.https://reyestr.court.gov.ua/Review/113794326

Кожен із подружжя має право на виділ його частки в натурі, а якщо згоди про поділ майна подружжя досягти не вдалося, то поділ провадиться в судовому порядку; допустимим доказом про технічну можливість поділу в натурі об`єкту нерухомого майна є висновок експерта або іншого уповноваженого суб`єкта

Поняття спільної часткової власності визначено у ч.1 ст. 356 ЦК України, як власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності.

Відповідно до статті 364 ЦК України співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності. Якщо виділ у натурі частки зі спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою. Право на частку у праві спільної часткової власності у співвласника, який отримав таку компенсацію, припиняється з дня її отримання.

Системний аналіз правових норм статей 183, 358, 364 ЦК України дає підстави для висновку, що виділ часток (поділ) нерухомого майна, що перебуває у спільній частковій власності, є можливим, якщо кожній зі сторін буде виділено нерухоме майно, яке за розміром відповідає розміру часток співвласників у праві власності. Якщо виділ (поділ) технічно можливий, але з відхиленням від розміру ідеальних часток співвласників, то з урахуванням конкретних обставин поділ (виділ) може бути проведений зі зміною ідеальних часток і присудженням грошової компенсації співвласнику, частка якого зменшилась.

Визначальним для виділу частки або поділу будинку в натурі, який перебуває у спільній частковій власності, є не порядок користування майном, а розмір часток співвласників та технічна можливість виділу частки або поділу будинку відповідно до часток співвласників.

Оскільки учасники спільної часткової власності мають право власності на зазначене майно пропорційно своїй частці в ньому, суд, здійснюючи поділ майна в натурі (виділ частки), повинен виділити його співвласнику таку частину житлового будинку та нежитлових будівель, яка відповідає розміру та вартості його частки, якщо це можливо без завдання неспівмірної шкоди господарському призначенню будівлі.

У тих випадках, коли в результаті виділу співвласнику передається частина житлового будинку, яка перевищує його частку, суд стягує з нього відповідну грошову компенсацію і зазначає в рішенні про зміну часток у праві власності на будинок.

Зазначені правові висновки викладені у постановах ВС України від 16.11.2016 у справі № 6-1443цс16 та від 03.04.2013 у справі № 6-12цс13, у постанові ВС від 29.09.2019 у справі № 286/3653/18 (провадження № 61-38св20).

Відповідно до ч.1 ст.70 СК України, у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Головним критерієм поділу майна як об`єкта права спільної сумісної власності є припинення правовідносин спільної сумісної власності між колишніми учасниками і припинення відносин спільної власності взагалі (ч.3 ст.372 ЦК України); у разі поділу кожен учасник має право одержати в натурі ту частину спільного майна, яка відповідає його частці у спільному сумісному майні.

Частиною 1 ст.71 СК України передбачено, що майно, яке є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

При поділі спільної сумісної власності подружжя, зокрема неподільної речі, суди мають застосовувати положення ч.4 та 5 ст.71 СК України щодо обов`язкової згоди одного з подружжя на отримання грошової компенсації та попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

У разі коли жоден із подружжя не вчинив таких дій, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності.

Згідно зі ст.367 ЦК України майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділене в натурі між співвласниками за домовленістю між ними. У разі поділу спільного майна між співвласниками право спільної часткової власності на нього припиняється.

До особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача) (ст.377 ЦК України, ст.120 ЗК України).

У постанові ВС від 25.09.2019 у справі №205/9065/15-ц (провадження № 61-21409св18) зроблено висновок, що «системний аналіз положень ст.183, 358, 364, 379, 380, 382 ЦК України дає підстави дійти висновку про те, що у спорах про поділ будинку в натурі учасникам спільної часткової власності на будинок може бути виділено відокремлену частину будинку, яка відповідає розміру їх часток у праві власності. Виділ часток (поділ) будинку, що перебуває в спільній частковій власності, є можливим, якщо кожній зі сторін може бути виділено відокремлену частину будинку із самостійним виходом (квартиру) або в разі, коли є технічна можливість переобладнання будинку в ізольовані квартири, які за розміром відповідають розміру часток співвласників у праві власності. Якщо виділ (поділ) технічно можливий, але з відхиленням від розміру ідеальних часток співвласників з урахуванням конкретних обставин поділ (виділ) може бути проведений зі зміною ідеальних часток і присудженням грошової компенсації співвласнику, частка якого зменшилася».

Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 25.09.2019 у справі № 712/9240/16-ц (провадження № 61-13395св19).

У постанові ВС від 10.02.2021 року у справі № 445/442/16-ц (провадження № 61-13434св19) зроблено висновок, що «у справі, що переглядається, суди не врахували, що допустимим доказом про технічну можливість поділу в натурі об?єкту нерухомого майна є висновок експерта або уповноваженого суб`єкта господарювання саме щодо технічної можливості такого поділу».

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Відповідно до положень ч.3 ст.12, ч.1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частиною 6 ст.81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно із ч.1 ст.76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч.1 ст.77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (ст.79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ч.1 ст.80 ЦПК України).

У ч.1 ст.89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

У справі, яка переглядається, судами встановлено, що згідно з висновком експерта за результатами судової комплексної будівельно-технічної та земельно-технічної експертизи, проведеної Українським центром судових експертиз, від 21.12.2020 №2-21/12, суду запропоновано технічно можливі варіанту поділу житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами АДРЕСА_1 з незначним відступом від ідеальних часток співвласників з розрахунком компенсацій у зв`язку з відхиленням від ідеальних часток співвласників (том 1, а. с. 148-196).

ОСОБА_1 подав до суду першої інстанції заяву про вибір варіанту розподілу (том 1, а. с. 220).

Відмовляючи у задоволенні позову у цій частині, суд апеляційної інстанції передчасно виходив із того, що за відсутності згоди відповідача на компенсацію різниці вартості часток у спільному майні подружжя неможливий реальний поділ спірного майна, керуючись при цьому ч.4 та 5 ст.71 СК України, оскільки ці норми стосуються неподільних речей, а за матеріалами цієї справи було проведено судову експертизу, якою зроблено висновок про технічну можливість виділу в натурі частини будинку з незначним відступом від ідеальних часток.

Суд апеляційної інстанції неправильно застосував положення ст.364, 365, 367 ЦК України, не вирішивши спір по суті, фактично залишивши права та обов`язки сторін без урегулювання. Рішення суду має остаточно вирішити спір по суті і захистити порушене право.

Заявляючи відповідні вимоги, позивач погоджувався з виплатою компенсації. При цьому залишення неподільної речі у спільній власності без проведення реального поділу не є вирішення спору по суті, є неефективним. Такий підхід відповідає закріпленим у статті 7 СК України засадам розумності й добросовісності.

Суди й існують для того, щоб вирішувати спори на підставі повного та всебічного розгляду справи, а завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (ч.1 ст.2 ЦПК України).

У справі, що переглядається, апеляційний суд не врахував: що кожен із подружжя має право на виділ його частки в натурі, а якщо згоди про поділ майна подружжя досягти не вдалося, то поділ провадиться в судовому порядку; встановлення технічної можливості поділу в натурі житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами та земельної ділянки згідно із змістом висновку експерта від 21.12.2020 № 2-21/12 та відсутність в ньому умов і обмежень, які б унеможливлювали вирішення цієї справи по суті; позивач погодився на один із запропонованих експертом варіантів поділу жилого будинку; допустимим доказом про технічну можливість поділу в натурі об`єкту нерухомого майна є висновок експерта або іншого уповноваженого суб`єкта.

За таких обставин апеляційний суд, ухвалюючи власне судове рішення, фактично не вирішив по суті спір про поділ в натурі нерухомого майна між співвласниками. Верховний Суд позбавлений можливості ухвалити власне судове рішення, оскільки наявні обставини, які це унеможливлюють і вони вказані у статті 400 ЦПК України.

Канал ЦДСП у "Telegram": https://t.me/cdoslidzennasp

ПОДІЛ МАЙНА ПОРУЖЖЯ

 

Вартість майна, що підлягає поділу, визначається виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи. У випадку відчуження майна одним із подружжя проти волі іншого з подружжя та у зв'язку з цим - неможливості встановлення його дійсної (ринкової) вартості, визначенню підлягає ринкова вартість подібного за своїми якостями (технічними характеристиками) майна на час розгляду справи. Такий підхід є гарантією справедливої сатисфакції особі у зв'язку з припиненням її права на спільне майно – Верховний Суд.

⚖️ Постанова від 21.09.2023 року у справі №333/3529/19

🔎 https://reyestr.court.gov.ua/Review/113626831

Вирішуючи спір про поділ майна подружжя, суд повинен розглянути можливість здійснити поділ спільного сумісного майна подружжя у спосіб без визначення грошової компенсації, або з визначенням такої у мінімальному розмірі

Постанова КЦС ВС від 02.08.2023 №2-7539/08 (61-12934 св 22): https://reyestr.court.gov.ua/Review/112609462

Положеннями статті 60 СК України передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Зазначене узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові ВС України від 24.05.2017 у справі № 6-843цс17 та постанові ВП ВС від 21.11.2018 у справі № 372/504/17-ц, провадження № 14-325цс18.

Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 ЦК України).

Тлумачення статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті.

ВП ВС зауважувала, що найбільш ефективне вирішення спору про поділ спільної сумісної власності подружжя досягається тоді, коли вимоги позивача охоплюють усе спільно набуте у шлюбі майно, зокрема й неподільне. Це відповідатиме принципу процесуальної економії, згідно з яким штучне подвоєння судового процесу є неприпустимим, бо вирішення справи у суді має усунути необхідність у новому зверненні до суду для вжиття додаткових засобів захисту (постанови ВП ВС від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, провадження № 12-80гс20 (п.6.13), від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц, провадження № 14-67цс20 (п.82)). Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18, провадження № 12-204гс19 (пункт 63)).

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до частини першої статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Аналогічні положення містяться у частині другій статті 372 ЦК України.

Частинами першою, четвертою статті 71 СК України передбачено, що майно, яке є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України.

При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, ухилявся від участі в утриманні дитини (дітей), приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї.

Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи. У випадку, коли при розгляді вимоги про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі (постанова ВС від 16.01.2023 у справі № 754/3132/16-ц (провадження № 61-5956св22)).

Верховний Суд ураховує, що суд має вирішити переданий на його розгляд спір про поділ спільної сумісної власності саме тоді, коли подружжя не домовилося про порядок такого поділу. Вирішення цього спору, зокрема щодо неподільної речі, не має зумовлювати у співвласників потребу після судового рішення домовлятися про порядок поділу цього ж майна, а саме про виплату одному із них компенсації іншим співвласником і про гарантії її отримання. Якщо одна зі сторін спору довірила його вирішення суду, відповідний конфлікт треба вичерпати внаслідок ухвалення судового рішення та подальшого його виконання (п.27 постанови ВП ВС від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20 (провадження № 14-182цс21)).

Судове рішення не має породжувати стан невизначеності у відносинах позивача з відповідачем і вимагати від них надалі вчиняти узгоджені дії для вичерпання конфлікту.

Спосіб захисту права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду (п.58 постанови ВП ВС від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц (провадження № 14-67цс20)).

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (ч.1 ст.12 ЦПК України).

Відповідно до положень ч.3 ст.12, ч.1 та 6 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша

статті 77 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ч.1 ст.80 ЦПК України).

За змістом ч.1-3 ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Справа, яка переглядається Верховним Судом, розглядалася судами неодноразово, у тому числі судом касаційної інстанції (провадження № 61-36868св18). У справі вирішувалося питання про поділ багатьох об`єктів нерухомого та рухомого майна подружжя.

Суд першої інстанції задовольнив позов ОСОБА_1 . Поділ спільного рухомого та нерухомого майна здійснив у запропонований позивачем спосіб, зокрема виділив останній все спільно нажите майно подружжя.

У подальшому у силу принципу диспозитивності цивільного судочинства та меж апеляційного перегляду предметом спору є лише поділ нерухомого майна подружжя.

Останньою постановою суду апеляційної інстанції від 21.11.2022 скасовано рішення районного суду в частині позовних вимог ОСОБА_1 про поділ нерухомого майна подружжя та частково задоволено позовні вимоги в цій частині. Суд уважав, що квартири АДРЕСА_4, АДРЕСА_6, АДРЕСА_2 були придбані сторонами за час їх перебування у зареєстрованому шлюбі, є об`єктами права спільної сумісної власності подружжя, тому підлягають поділу між ними шляхом визнання за кожним із них права власності на 1/2 частини спірних квартир (ч.1 ст.70 СК України). Вимоги про присудження одній із сторін грошової компенсації сторонами не заявлялися.

Колегія суддів не погоджується з висновками апеляційного суду у частині поділу квартири АДРЕСА_3 між сторонами по 1/2 за кожним.

Верховний Суд у постанові від 20 січня 2021 року, скасовуючи судове рішення суду апеляційної інстанції у частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про поділ майна подружжя та направляючи справу на новий апеляційний розгляд у цій частині, вказав про необхідність поділу майна, виходячи з рівності часток подружжя у спірному майні (провадження № 61-36868св18).

У силу положень ч.5 ст.411 ЦПК України, ч.1 ст.417 ЦПК України висновки суду касаційної інстанції, у зв`язку з якими скасовано судові рішення, є обов`язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи.

У касаційній скарзі представник ОСОБА_1 - адвокат Левіт В. С., не погоджується із застосованим судом апеляційної інстанції варіантом поділу майна.

Зокрема вказує, що позивач є власником 443/1000 частини квартири під номером АДРЕСА_3 на підставі договору дарування, укладеного 04.09.2004 між ОСОБА_6 та ОСОБА_1 (а. с. 34, т. 1).

Як роз`яснено судам у пунктах 23, 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (ст.60, 69 СК України, ч.3 ст.368 ЦК України) відповідно до ч.2, 3 ст.325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто;

речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що належала особі, а також як відшкодування завданої їй моральної шкоди; страхові суми, одержані за обов`язковим або добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою власністю кожного з них.

До складу майна, що підлягає поділу, включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї (ч.4 ст.65 СК України).

Правові підстави визнання майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка закріплені в ст.57 СК України, у п.1-3 ч.1 якої визначено, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно, набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

За положеннями зазначених норм при вирішенні питання про правовий режим майна подружжя з`ясуванню підлягають як підстави й час набуття такого майна, так і обставини, що свідчать про окреме проживання подружжя у зв`язку з фактичним припиненням шлюбних відносин до розірвання шлюбу.

Проте суд апеляційної інстанцій не врахував указане, у зв`язку з чим помилково визнав об`єктом права спільної сумісної власності подружжя 443/1000 частин квартир

АДРЕСА_3, яка належить ОСОБА_1 на підставі договору дарування, відтак, є її особистою приватною власністю, й не входить до складу спільного майна подружжя, що підлягає поділу.

Таким чином, доводи касаційної скарги у цій частині є обґрунтованими. З урахуванням викладеного, у силу статті 400 ЦПК України у відповідній частині скасуванню й рішенням районного суду.

Крім цього, заявник касаційної скарги зазначає, що правовий статус квартир, про поділ яких заявлено у позові від 23.06.2008, змінено на нежитлові приміщення.

Надаючи оцінку вказаним доводам, Верховний Суд виходить із того, що спір не стосується правового статусу спільного майна подружжя. Переведення спірного нерухомого майна у нежитловий фонд відбулося

вже після ухвалення районним судом рішення у даній справі, що не заперечується сторонами. Цей факт не спростовує, що спірне нерухоме майно є спільним майном подружжя і підлягає поділу, незалежно від того, який воно має статус.

При цьому ОСОБА_1 зверталася до суду першої інстанції із заявою про роз`яснення рішення суду (а. с. 55, т. 1) у частині його виконання, оскільки було змінено статус квартири АДРЕСА_1 на нежитлове приміщення, яку ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 08 вересня 2008 року (а. с. 57, т. 1) було задоволено. Судом роз`яснено, що у процесі виконання і реєстрації рішення Приморського районного суду м. Одеси від 01 липня 2008 року, як правовстановлюючого документа, слід ураховувати змінений у процесі розгляду справи статус приміщення з житлового на нежитлове - офіс-магазин відповідно до оформлених документів.

Відтак відсутні підстави для скасування оскаржуваної постанови апеляційного суду з цих підстав.

Верховний Суд ураховує, що поділ майна подружжя здійснюється таким чином: по-перше, визначається розмір часток дружини та чоловіка в праві спільної власності на майно (стаття 70 СК України); по-друге, здійснюється поділ майна в натурі відповідно до визначених часток (стаття 71 СК України). У випадку множинності об`єктів нерухомого майна, що перебуває у спільній власності сторін, суду належить розглянути можливість здійснити поділ майна таким чином, щоб не зобов`язувати сторону сплачувати компенсацію.

До подібних правових висновків дійшов Верховний Суд у постановах:

від 15 квітня 2020 року у справі № 565/495/18 (провадження № 61-1539св19), від 09 червня 2021 року у справі № 537/5528/16 (провадження № 61-11253св20).

Тобто, вирішуючи спір про поділ майна подружжя, суд повинен розглянути можливість здійснити поділ спільного сумісного майна подружжя у спосіб без визначення грошової компенсації, або з визначенням такої у мінімальному розмірі.

Суд касаційної інстанції вважає, що суд апеляційної інстанції розглянув таку можливість, проте, з урахуванням конкретних обставини даного спору.

ПОДІЛ МАЙНА ПОДРУЖЖЯ

 

🔥Постанова КЦС ВС від 21.09.2023 № 333/3529/19 ( 61-5193св23):

📎https://reyestr.court.gov.ua/Review/113626831

👨‍⚖️Суддя-доповідач: Синельников Є. В.

✅Істотність збільшення вартості має відбутися така, що первинний об`єкт нерухомості, який належав одному з подружжя на праві приватної вартості, розчиняється, нівелюється, втрачається чи стає настільки несуттєвим, малозначним у порівнянні із тим об`єктом нерухомого майна, який з`явився під час шлюбу у результаті спільних трудових чи грошових затрат подружжя чи іншого з подружжя, який не є власником

70.Частинами першою та другою статті 21 СК України передбачено, що шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов`язків подружжя.

71.Згідно з частиною першою статті 36 СК України шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя.

72.Положеннями статті 60 СК України передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

73.Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

74.Положеннями статті 74 СК України встановлено, що якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.

75.На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.

76.З огляду на зазначені положення законодавства, проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом) підставою для виникнення у них певних прав та обов`язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно.

77.Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу у період з 01 січня 2004 року по травень 2018 року. Зазначене визнавалось сторонами та не оспорювалось ні в апеляційному, ні в касаційному порядку.

78.Звертаючись до суду з позовом у цій справі, ОСОБА_1 зазначала, що під час проживання сторін однією сім`єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_2 було набуто у власність в порядку приватизації державного житлового фонду квартиру АДРЕСА_1 . Враховуючи здійснені за її та спільні кошти поліпшення такого майна (ремонт, облаштування, придбання речей для комфортного проживання, сплата комунальних послуг), а також трудові затрати, вважала, що наявні підстави для визнання такої квартири спільною сумісною власністю подружжя на підставі статті 62 СК України.

79.Урахувавши час набуття права власності ОСОБА_2 на спірну квартиру, а також чинні на час її набуття положення сімейного законодавства щодо віднесення до особистої приватної власності майна, набутого внаслідок приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для визнання спірного майна таким, що набуте у спільну сумісну власність сторін.

80.Водночас судом апеляційної інстанції правильно враховано судову практику Верховного Суду щодо застосування норм матеріального права (статей 57, 61 СК України у відповідній редакції) в частині визначення правового режиму майна, набутого одним із подружжя під час шлюбу внаслідок приватизації державного житлового фонду.

81.В контексті оцінки доводів ОСОБА_1 щодо наявності правових підстав для визнання спірної квартири об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, передбачених частиною першою статті 62 СК України, колегія суддів зауважує наступне.

82.Відповідно до частини першої статті 62 СК України якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

83.ВП ВС у постанові від 22.09.2020 у справі №214/6174/15-ц зауважувала, що істотність збільшення вартості має відбутися така, що первинний об`єкт нерухомості, який належав одному з подружжя на праві приватної вартості, розчиняється, нівелюється, втрачається чи стає настільки несуттєвим, малозначним у порівнянні із тим об`єктом нерухомого майна, який з`явився під час шлюбу у результаті спільних трудових чи грошових затрат подружжя чи іншого з подружжя, який не є власником.

84.Згідно з частинами першою-третьою статті 12, частинами першою п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

85.Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

86.Суд апеляційної інстанції надав належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам, наданим на підтвердження здійснення відповідачкою поліпшень спірної квартири та з огляду на те, що зазначені позивачкою дії (заміна вікон, сантехніки, проведення ремонту, купівлі побутової техніки та речей домашнього вжитку) не вплинули на істотне збільшення квартири у своїй вартості, дійшов загалом обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання такого майна об`єктом права спільної сумісної власності подружжя на підставі положень статті 62 СК України.

87.Доводи касаційної скарги зазначених висновків суду апеляційної інстанції не спростовують, зводяться до переоцінки доказів, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

88.Посилання касаційної скарги на обставини отримання у 2007 році

ОСОБА_2 споживчого кредиту та передання в заставу належної йому на праві власності нерухомості є безпідставним та не спростовують правильних та обґрунтованих висновків суду апеляційної інстанції щодо відсутності правових підстав для визнання належної ОСОБА_2 квартири, набутої в порядку приватизації державного житлового фонду у 2006 році, спільною сумісною власністю осіб, які проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу.

89.За відсутності підстав для визнання спірної квартири спільною сумісною власністю сторін, колегія суддів вважає законним та обґрунтованим правовий висновок суду апеляційної інстанції про відсутність правових підстав для визнання недійним договору її дарування.

90.В частині вирішення зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 колегія суддів погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про наявність правових підстав для їх задоволення.

91.На підставі наявних у матеріалах справи письмових доказів судом правильно встановлено, що в період проживання сторін однією сім`єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_1 набула у приватну власність автомобіль Ford Transit, державний реєстраційний номер НОМЕР_1 , який за відсутності доказів його придбання за особисті кошти позивачки, в силу положень                  статей 60, 70, 74 СК України є таким, що набутий у спільну сумісну власність ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , з рівними частками кожного у ній.

92.Відповідно до статті 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

93.У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 03 жовтня 2018 року в справі № 127/7029/15-ц зауважено, що вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи. У випадку, коли при розгляді вимог про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі.

94.Вартість майна, що підлягає поділу, визначається виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи. У випадку відчуження майна одним із подружжя проти волі іншого з подружжя та у зв`язку з цим - неможливості встановлення його дійсної (ринкової) вартості, визначенню підлягає ринкова вартість подібного за своїми якостями (технічними характеристиками) майна на час розгляду справи. Такий підхід є гарантією справедливої сатисфакції особі у зв`язку з припиненням її права на спільне майно.

95.Встановивши, що спірний автомобіль був відчужений позивачкою без згоди іншого співвласника, суд апеляційної інстанції дійшов законного та обґрунтованого висновку про наявність підстав для стягнення на користь ОСОБА_2 грошової компенсації 1/2 частини його вартості.

96.Визначаючи вартість відчуженого позивачкою автомобіля, суд апеляційної інстанції взяв до уваги загальнодоступні відомості щодо ринкової вартості подібного за своїми якостями (технічними характеристиками) майна, що з урахуванням наведених вище положень, а також поведінки сторони позивача, яка протягом усього розгляду справи в суді (3,5 років), заперечуючи проти задоволення зустрічних позовних вимог, не надала жодної інформації щодо ціни продажу спірного автомобіля чи його ринкової вартості, а в суді апеляційної інстанції зазначила, що не має договору купівлі-продажу, відповідає вимогам законності та справедливості.

97.Посилання касаційної скарги, як на підставу для скасування оскарженого судового рішення в частині задоволення зустрічних позовних вимог

ОСОБА_2 , на необґрунтоване відхилення клопотання ОСОБА_2 про витребування доказів є безпідставним.

98.Колегія суддів зауважує, що одними із основних засад (принципів) цивільного судочинства є змагальність сторін, диспозитивність, неприпустимість зловживання процесуальними правами (пункти 4, 5, 22 частини третьої статті 2 ЦПК України).

99.Учасники судового процесу та їхні представники, як зазначено у частині першій статті 44 ЦПК України, повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

100.На учасників судового процесу та їх представників покладається загальний обов`язок - добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов`язки. При цьому під добросовісністю необхідно розуміти таку реалізацію прав і виконання обов`язків, що передбачають користування правами за призначенням, здійснення обов`язків в межах, визначених законом, недопустимість посягання на права інших учасників цивільного процесу, заборону зловживати наданими правами.

101.З урахуванням наведеного, суд апеляційної інстанції виконав вказівки суду касаційної інстанції, правильно визначився із характером спірних правовідносин, їх правовою кваліфікацією та з урахуванням встановлених фактичних обставин та оцінки поданих сторонами доказів у їх сукупності дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання квартири спільною сумісною власністю, визнання права власності на 1/2 частину квартири, визнання договору дарування недійсним, а також про задоволення зустрічних позовних вимог ОСОБА_2  про стягнення на його користь грошової компенсації за проданий автомобіль.

🤗Канал ЦДСП у "Telegram": https://t.me/cdoslidzennasp

ПОЗОВ ПРО ВИЗНАННЯ НЕДІЙСНИМ ДОГОВОРУ ПОЗИКИ, УКЛАДЕНИЙ ОДНИМ ІЗ ПОДРУЖЖЯ ЗІ СВОЇМИ БАТЬКАМИ НА ПРИДБАННЯ КВАРТИРИ ТА ПОЗОВ БАТЬКІВ ПРО СТЯГНЕННЯ ЗАБОРГОВАНОСТІ ЗА ДОГОВОРОМ ПОЗИКИ З КОЛИШНЬОГО ПОДРУЖЖЯ

Постанова 15.09.2023, справа № 466/10235/18, провадження № 61-6628св23, ВС у складі колегії суддів Другої судової палати КЦС: Червинської М. Є. (суддя-доповідач), Зайцева А. Ю., Коротуна В. М.,  https://reyestr.court.gov.ua/Review/113626774          

---

У грудні 2018 року жінка (ОСОБА_5) звернулася до суду з позовом до колишнього чоловіка (ОСОБА_2) та його батьків (ОСОБА_3, ОСОБА_4) про визнання  договору позики грошових коштів недійсним, мотивувала позов тим, що в період перебування у шлюбі, який був розірваний 10.07.2018, за спільні кошти набуто у власність квартиру, право власності на яку зареєстровано на чоловіка та що вона звернулась до суду із позовом про поділ майна подружжя, в якому просила суд визнати вказану квартиру об`єктом права спільної сумісної власності подружжя та здійснити поділ, виходячи з рівності часток подружжя в спільному майні. Однак, під час розгляду цивільної справи № 466/7108/18 про поділ майна подружжя, чоловік  стверджував, що квартира придбана за кошти у сумі 50 тис. дол. США, які були позичені у його батьків ОСОБА_3 та  ОСОБА_4 на підставі договору позики від 12.01.2017. Під час розгляду цивільної справи № 466/7108/18 за її позовом про поділ майна подружжя, вона дізналась про те, що батьки її колишнього чоловіка (ОСОБА_3 та ОСОБА_4)  звернулись з позовом до свого сина ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики, переслідуючи мету позбавлення її права власності на частку визначеної спірної квартири. Вважає, що договір позики від 12.01.2017 укладений з порушенням норм цивільного та сімейного законодавства, без наміру створення реальних правових наслідків, оскільки грошові кошти у розмірі 50 тис. дол., зазначені в п.1 даного договору, не були реально передані ОСОБА_3 і ОСОБА_4 їхньому сину ОСОБА_2 для придбання квартири, яка є об`єктом права спільної сумісної власності.  У грудні 2018 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 пред`явили в суд позов до ОСОБА_2 та ОСОБА_1 про солідарне стягнення боргу за договором позики. Позовні вимоги мотивовані тим, що 12 січня 2017 року між ними: ОСОБА_3, ОСОБА_4, з однієї сторони, та їх сином - ОСОБА_7 , з другої сторони, було укладено договір позики, згідно пункту 1 якого вони передали синові грошові кошти в розмірі 50 000 дол. США. На підтвердження отримання грошових коштів відповідачем було надано розписку. Згідно пункту 3 цього договору грошові кошти передавались на придбання житла - квартири АДРЕСА_2 . Відповідно до п.4 договору відповідач зобов`язувався повернути грошові кошти в повному обсязі. У серпні  2018 року позивачі звернулись до відповідача із вимогою про повернення позичених коштів, проте зазначена вимога залишилась без реагування. Місцевий суд рішенням від 05.10.2022 в задоволенні позову про визнання договору позики недійсним – відмовив, задовольнив позов про стягнення боргу за договором позики, стягнув солідарно з сина та його колишньої дружини на користь  ОСОБА_3 , ОСОБА_4  50 000 дол. США боргу за договором позики від 12.01.2017, виходив із недоведеності вимог про недійсність договору позики грошей, які використані на придбання квартири в інтересах сім`ї, а тому за висновком суду першої інстанції наявні підстави для покладення солідарного обов`язку на подружжя про повернення коштів позикодавцям.  Апеляційний суд постановою від 03.04.2023 рішення районного суду скасував в частині стягнення грошових коштів з ОСОБА_1 за договором позики та в частині стягнення судових витрат, виключив з резолютивної частини слово «солідарно», у решті рішення суду першої інстанції залишив без змін, мотивував тим, що  позивачами за об`єднаним позовом ОСОБА_3 та ОСОБА_4 не доведено належними та допустимими доказами, що передача коштів в розмірі 50 тис. дол. США була реально саме для придбання квартири та що отримані  ОСОБА_2 кошти від батьків були використані за призначенням, а саме для придбання спірної квартири та в інтересах сім`ї. Сам по собі факт  зазначення у договорі про ціль позики, безумовно не свідчить про те, що позика була витрачена за призначенням користувачем грошових коштів ОСОБА_2. Ні позивачем ОСОБА_1, на відповідачем ОСОБА_2 не надано суду доказів обізнаності дружини позичальника ОСОБА_1 про укладення договору позики, а тому відсутні підстави для виникнення у колишнього подружжя солідарного обов`язку щодо повернення боргу. ВС залишив касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін, вказавши, що суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав кваліфікувати ОСОБА_1, як зобов`язану особу (боржника) за укладеним ОСОБА_2 договором позики у формі розписки, оскільки згоди на його укладення ОСОБА_1 не надавала, а факт укладення цього правочину в інтересах сім`ї та використання отриманих за ним коштів саме в інтересах сім`ї у цій справі є недоведеним, належними і допустимими доказами не підтверджується.

---

Короткі висновки:

Ø Правовий аналіз ч.4 ст.65 СК України дає підстави для висновку, що той з подружжя, хто не брав безпосередньо участі в укладенні договору, стає зобов`язаною стороною (боржником), за наявності двох умов: 1) договір укладено другим із подружжя в інтересах сім`ї; 2) майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. Тільки поєднання вказаних умов дозволяє кваліфікувати другого з подружжя як зобов`язану особу (боржника). Тобто, на рівні закону закріплено об`єктивний підхід, оскільки він не пов`язує виникнення обов`язку другого з подружжя з фактом надання ним згоди на вчинення правочину. Навіть якщо другий з подружжя не знав про укладення договору він вважатиметься зобов`язаною особою, якщо об`єктивно цей договір було укладено в інтересах сім`ї та одержане майно було використано в інтересах сім`ї. Такий підхід в першу чергу спрямований на забезпечення інтересів кредиторів.

---

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Ø Відповідно до ст.1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Ø Відповідно до вимог ст. 525, 526, 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику у строк та в порядку, визначеному договором і одностороння відмова від виконання зобов`язання не допускається.

Ø У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.

Ø Відповідно до ч.3 ст.61 СК України якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Ø Частина 4ст.65 СК України встановлює, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

Ø При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового (ч.2 ст.65 СК України).

Ø Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово (ч.3 ст.65 СК України).

Ø Правовий аналіз ч.4 ст.65 СК України дає підстави для висновку, що той з подружжя, хто не брав безпосередньо участі в укладенні договору, стає зобов`язаною стороною (боржником), за наявності двох умов: 1) договір укладено другим із подружжя в інтересах сім`ї; 2) майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. Тільки поєднання вказаних умов дозволяє кваліфікувати другого з подружжя як зобов`язану особу (боржника). Тобто, на рівні закону закріплено об`єктивний підхід, оскільки він не пов`язує виникнення обов`язку другого з подружжя з фактом надання ним згоди на вчинення правочину. Навіть якщо другий з подружжя не знав про укладення договору він вважатиметься зобов`язаною особою, якщо об`єктивно цей договір було укладено в інтересах сім`ї та одержане майно було використано в інтересах сім`ї. Такий підхід в першу чергу спрямований на забезпечення інтересів кредиторів.

Ø Суд апеляційної інстанції встановив, що ОСОБА_2 не надано належних і допустимих доказів про укладення договору позики в інтересах сім`ї та використання отриманих позичальником у борг грошових коштів за цим договором для задоволення потреб сім`ї, а саме для придбання квартири АДРЕСА_3, а також, що ОСОБА_1 давала згоду на укладення такого договору.

Ø При цьому апеляційний суд  правильно виходив із того, що отримуючи в позику грошові кошти без згоди другого з подружжя, що не підтверджено згодою ОСОБА_1 , відповідач ОСОБА_2 стає учасником зобов`язальних правовідносин, особисто відповідає за повернення грошових коштів реально чи особистим майном.

Ø Зазначене узгоджується з висновками ВС, які викладені у постанові від 26.09.2018 у справі № 713/285/2012, у постанові ВС від 27.11.2019 у справі № 133/9228/14ц.

Ø На підставі належної оцінки наданих сторонами доказів та встановлених на їх підставі обставин, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав кваліфікувати ОСОБА_1, як зобов`язану особу (боржника) за укладеним ОСОБА_2 договором позики у формі розписки, оскільки згоди на його укладення ОСОБА_1 не надавала, а факт укладення цього правочину в інтересах сім`ї та використання отриманих за ним коштів саме в інтересах сім`ї у цій справі є недоведеним, належними і допустимими доказами не підтверджується.

Ø За таких обставин, суд апеляційної інстанції правильно виходив з того, що позовні вимоги ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про стягнення боргу за договором позики з ОСОБА_1 , як з другого з подружжя, задоволенню не підлягають.

Ø Висновки апеляційного суду не суперечать правовим позиціям ВС, викладених у постановах, що зазначена заявником у касаційній скарзі.

Ø Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження апеляційним судом із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, які ґрунтуються на вимогах чинного законодавства, і з якими погоджується суд касаційної інстанції.

Ø Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.